Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Ковтін тим часом роздивлявся Веданга, котрий сидів навпочіпки, за кедазьким звичаєм, біля дверей, і, здавалося, дрімав.

— Підведися! — скомандував Різін, і юнак звівся на ноги.

— Це за нього мені говорив Хадін, — сказав капітан, — що ж… Якщо немає кращого — зійде й кедазький напівкровка … Як звешся, пес? Чи чуєш, поріддя ельфа ?

Я зробив Дракону лише йому помітний знак. Знак той означав — починай діяти. Далі розпитувати Ковтіна було небезпечно, а мені дуже хотілося знати весь план в цілому.

— Поріддя ельфійки, — прошипів Веданг, і очі його спалахнули багряним вогнем, — чи чуєш, гієно? Дивись сюди! Пильно дивись!

Не хотів би я, аби ось так колись на мене глянули… Ковтіна ніби прицвяхувало до стільця. Він ловив ротом повітря… Очі його почали закочуватися.

— Моє ім’я, — видихнув Дракон, — Мечислав… Князь Ведангу… Руженич… Дивись на мене, чорро… Пильно дивись!

Ковтін випростався і раптом осунувся на спинку стільця. Тепер він мав вигляд чи-то п’яного, чи-то сплячого.

— Запитуйте, — сказав Веданг, — тільки коротко й по суті. Він відповідатиме.

— Скільки таких загонів? — спитав я, трошки хвилюючись.

— Шість — озвався Ковтін

— А для цієї справи?

— Один. Мій.

— Чому один?

— Вбрання… Перуки… Не вистачає.

— Початок?

— Через місяць…

— Решта загонів?

— Переходить кордон за нами.

— Проміжок часу?

— Два тижні?

— Для чого?

— На порятунок, — раптом ошкірився Ковтін, і мною аж тіпнуло.

— Завдання?

— Піднімати селюків, іти з ними на Предславу. Оголосити місто столицею визволеного Зелеміню.

— А наш загін?

— Просувається до Зелібору…

— Коячи по дорозі те саме?

— Так….

— Керівник з Моани?

— Горошт Хадін

— Чия він людина?

— Лускіна.

— Хаор Лірін?

— Пішак… Вербувальник

— Автор пляну?

— Лускін… Схвалено Імператором.

— Ще б пак, — пробурмотів я, — не було б схвалено… Мечиславе, синку, з мене досить… Залиш його живим… І зроби так, аби він про все забув.

— Дивись сюди, чорро, — прошипів Дракон, — дивись мені в очі… Ти прокинешся… Зараз… Ти нічого не пам’ятаєш… Зараз… Зараз…

Веданг відступив до дверей і знову присів навпочіпки. Ковтін з хвилину тер руками скроні. Тоді глянув на мене ледь здивовано.

— Наче й не пив сьогодні, - сказав, — а голова — як не моя. Отже, на чому ми зупинились?

— На платні, - підкинув я

— А, так… Платня — сотня моанських червінців місячно. Лакею — десять, якщо його вдасться хоч чомусь навчити. Ну, і, звісно, здобич… До речі, за те, що ви перекинете в сіно гарненьку селянку, вас лише похвалять.

— Я — ваш! — сказав я поспішно, відчуваючи спиною важкий погляд Дракона, — коли відбути до табору?

— Сьогодні ж, пане Клівзін, — втомлено мовив колишній чорра, — Велич Моанії!

— Служу Імператору! — гаркнув я, повернувся через плече і вийшов, карбуючи крок. Веданг ковзнув за мною нечутно, мов змій.

У заїзді я ще раз обміркував почуте… Я трохи помилився, прийнявши пана Хадіна за місцевого керівника… А ми, виявляється, з Моани… Наглядаємо… Гаразд… Але що ж робити? Раптове зникнення завербованого шляхтича може викликати підозру… Плани у паскуд зміняться, і що тоді… Ні, ми мусимо їхати до того табору… Однак…

Словом, я ризикнув… Написав шифровку, і Веданг, під приводом закупів в дорогу, відніс її до Шашра Шоріна. Разом з великою сумою грошей, і з вимогою віднести це до Зелібору, до рук Рогволоду Сереженю. А ми самі виїхали до Ешшару. У табір.

Дорогою я аж відітхнув, що мені хоч якийсь час не було потреби принижувати Мечислава. Ольг… Невже він не подумав про те, яке враження має справити подібна гра на Дракона, котрий мав славу гордого шаленця?… Хоча, звісно, справлявся мій названий син з цим усім чудово… Але, коли ми заночували в дорозі просто неба, і сиділи біля вогнища, він мовив смутно:

— А я ж то гадав,

Що мужній та відважний,

Що вдача тверда..

Та нині в моїх жилах

Лиш крижана вода…

— Ти чогось боїшся, синку? — спитав я стиха.

— Боюся, — відповів юнак, — що все це є правдою… Не нашою з вами вигадкою… І ви — не Білозір, і я — не Мечислав… І що я дійсно — раб… Бидло … О, Боги…

— Не треба було, — мовив я з каяттям, — брати тебе на цю справу. Ти дійсно — воїн, а не розвідник… Тим більше — життя тебе ламало, не дай Боги нікому. Мені оцей театр часом навіть задоволення приносить… Але ти… Пробач мені, синку… Тобі це має навіть не боліти — пекти.