Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Згоден, — відповів я і чемно відкланявся.

У заїзді, коли ми полягали спати: я на ліжку, а Мечислав — на коці біля ліжка, я спитав тихенько:

— Що ти про це все думаєш, синку?

— Спершу я подумав, що вас вербують на «тайняка», — прошепотів Дракон, — але все інше… Для чого їм наша мова? Чому їм потрібні напівкровні? Тут заварюється якась така каша, що мені аж трохи моторошно…

— Авжеж, — сказав я, — отже, завтра матимеш роботу… З отого керівника Союзу маєш витрясти все, що він знає. А тоді він про це має забути. Ольг говорив, що ти так можеш…

— Зможу, — прошипів Дракон, — я йому навіть мозок спалити зможу… Шкода, що не можна…

— Ведангу, — мовив я благально, — обережно… Ми мусимо проникнути до того клятого Союзу… Тримайся, синку… Я люблю тебе…

— Батьку, — вимовив Мечислав, наче схлипнув, — я вас теж люблю…

***

Назавтра ми вирушили до «Веселої Вдови». У шостому покої на нас очікував літній уже чоловік південного типу… Вродливий, з закрученими догори вусиками та хвацькою шпакуватою борідкою. Обличчя його одразу здалося мені знайомим… Він запросив мене сісти, і одразу приступив до справи.

— Пане Клівзін? — спитав він, — я — ваш капітан, Ковтін Різін.

Серце моє стукнуло, даючи збій. Я бо знав колись неякого Ковтіна Різіна… Востаннє я бачив його з капітанськими нашивками, коли віз малого Вогнедана на Сіллон. А взагалі-то це був найкращий приятель небіжчика Кріна Птасіна, коли ми ще всі разом служили в Жердельському полку… Звісно, минуло вже більш як двадцять літ, і на вулиці я його б не пізнав… А от чи не пізнає він колишнього офіцерського вістового Ешіора Зотіна?

— Капітан якого війська? — буркнув я понуро.

— Буде, мій пане, все буде, — поблажливо відповів Ковтін, — ми з вами ще послужимо Великій Моанії! Звичайно, за життя Корога Першого такого лиха ніхто собі й уявити не міг… Пара зачисток — і кляті самостійники й голови б підняти не насмілились. Та часи змінюються! Є війна і війна… Ви розумієте?

«Авжеж, — подумав я, — і краще за тебе!»

— Власне кажучи — не зовсім, — сказав вголос.

— Наш Союз, — провадив далі пан Різін, — ставить перед собою шляхетну мету! Відновлення нашої любої вітчизни в колишніх кордонах! І першим кроком до цього буде приєднання Зелеміню! Добровільне приєднання! Ми не можемо покинути на поталу чорногорським дикунам наших братів — зелемінців, котрі сповідують нашу віру, є моанськомовними і торкнулися до культурних надбань великої країни!

«Господи, — подумав я, — двадцять років тому ви, пане чорро, при слові «культура» хапалися за пістоля, бо вам здавалося, що з вас кепкують… А тепер бач… Яка красномовність!»

— Власне, — мовив я вголос, — я, мій пане, простий вояк… Гарним словам не навчений. От, аби ви мені шабельку дали, та до бою повели… А то говорите ви складно-ладно, а мені-то з цього який зиск?

— Шаблю вам дадуть, пане Клівзін, — мовив Ковтін заспокійливо, — не хвилюйтесь… Ви маєте виїхати до селища Ешшар. Там наш табір. Там вам і видадуть зброю. От лише одна біда, що ви не схожі на хетанця.

— Я, мій пане, — мовив я бундючно, — моанський дворянин. Чистокровний!

— Охоче визнаю це, пане Клівзін, — всміхнувся Ковтін, — однак ця акція потребує людей хетанської крові… а їх, на жаль не вистачає. Чоррін Ідрен були відбірним військом… Я сам служив свого часу в Жердельському полку… Але… Майже всі мої колеги полягли або в Тарзі, або під Збраславом… Тому доводиться набирати всіх, хто хоч трохи знає Моахетанг. Та дещо вже приготоване. Грим… Перуки…

— Хай Бог милує, але ж я не в лицедії наймаюся! — вигукнув я зі щирим здивуванням.

— Грим і перука потрібні будуть, аби зробити з вас хетанця, пане Клівзін, — пояснив Ковтін, — і то не просто собі хетанця, а чорногорця. Завдання наше буде простим. Провідники — кедаги переводять нас через так званий кордон. Поблизу Предслави є низка мейдистських сіл. Ми вриваємося в перше-ліпше, підпалюємо церкву, розганяємо селюків. Якщо й прикінчимо когось при тому — Господь своїх знає, то хай і розбирає, хто там наш, а хто не наш…

— Ні чорта не розумію, — озвався я ошелешено, — я думав, що ми йдемо бити поган чорногорського князя, а ви говорите, що треба своїх різати…

— Терпіння, пане Клівзін, — мовив Ковтін, — нам потрібно, аби всі приймали нас за чорногорців того вилупка Зельма. Тому й різати треба вибірково… Священників. Напівкровок. Ба, навіть якщо під руку потрапить північанин — за це не покарають.

«Чорт забирай, — подумав я, — чи не бісів розум придумав отаку вихватку… Просто і зо смаком… Це явно ідея нового начільника таємної служби. Отого Лускіна…»