Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Я відчув, — прошепотів, — як бути рабом… О, як я це відчув… Чому ж іншим не болить, батьку Білозіре?

— Бо ти маєш душу воїна, Руженичу, — відмовив я, — тому вона тобі й болить… Тепер слухай… До отої церкви підемо вдвох… Діяти — за обставинами..

— Гаразд…

Ввечері ми подалися до храму. Ця приземкувата, трохи неоковирна будівля, знаходилася в самому центрі Шоршони. Там було порожньо і напівтемно. Блимали свічки. Головний образ в середині храму зображував, ясна річ, мученика Кеяна опісля його страдницької кончини. Один янгол знімав з нього ланцюги, другий очищав губкою від прокази, третій вказував рукою на небо. Янголи були схожі на гарнесеньких дівчаток, а самого Кеяна невідомий митець зобразив типовим моанцем, чимось схожим на пана Веркіна. Я підійшов до священика, і той провів нас бічними дверима до невеличкого будиночку. Там уже сиділи пан Лірін і ще один чоловічок, з вигляду — явний кедаг-напівкровка. Хоча він був багато і витворно вбраний, і мав волосся пісочного кольору, як ото у небіжчика Шрежіна, але кедазькі риси таки проступали на його блідому, як у північанина, обличчі. Булькаті очі, плескатий ніс… Ніде не дінешся, хлопче, принаймні я тебе наскрізь бачу. Я сів у крісло, а «лакей» влаштувався навпочіпки біля дверей. Його не вигнали… Певне, тому, що тупий…

— Відставник? — спитав у мене булькатий.

— Пан Зоот Клівзін, відставний поручник Пелланського Особливого, — буркнув я, — з ким маю?

— Пан Горошт Хадін, — відрекомендувався булькатий, — маю до вас питання, пане Клівзін. Чи не забули ви ще, як тримати зброю?

— Не забув, — буркнув я похмуро й недовірливо. Хто ти такий, мовляв, і чого розпитуєш…

— А чи знаєте ви хетанську говірку? — продовжував Хадін.

Маєш! А це ще для чого?

— Розуміти розумію через два слова, — відповів я, — але, звісна річ, не говорю… Лакей добре чеше по-їхньому, а моанської майже не знає, тупа скотина… Я його навчаю канчуком… І знаєте — допомагає…

— Але зможете, — допитувався Хадін, — при потребі вимовити кілька фраз?

— Та напевне, — мовив я розгублено, — але ж для чого?

— Чудово, — аж засяяв пан Горошт, — Отже, вельмишановний пане Клівзін, вам простягає руку Союз Відновлення Єдиної та Неподільної Моанії. Заснований зі згоди Імператора!

— Хай славиться його ім’я, — сказав я ледь розгублено, — до речі, я від життя відстав, сидячи в Зелемінській криївці. Хто нині на троні Яструбів?

- Іркан Сьомий, хай славиться його ім’я, — урочисто вимовив Хадін, — коронація відбулася півроку тому…

— Хвала Богу, — зітхнув я, — нарешті в Імперії настане лад…

- І ви повинні нам в цьому допомогти, — мовив Хадін, — робота важка, але добре оплачувана. Дзвінкою монетою.

— Гаразд, — погодився я, опісля хвилинного роздуму, — що я мушу робити?

— Приходьте завтра, — сказав пан Горошт, — до заїзду «Весела вдова». До шостої кімнати. Там вас прийме керівник нашого Союзу.

— Прийду, — мовив я, — це все?

— Майже, — протягнув Хадін, — ви говорили, що ваш лакей знає хетанську?

— Авжеж, — сказав я, — ух, болотяна жаба… Місяць його не можу навчити співати імперського славня.

— Як його звуть?

— Кеян ., - відповів я, — без прізвища…

— Гей, ти! — покликав Хадін, — підійди…

Веданг звівся на ноги і обережно, боком підійшов до панків, котрі почали його безцеремонно роздивлятися. Помацали м’язи, зазирнули в рота… Як коневі… Я аж похолов — боявся, що Мечислав не витримає знущань. Але він стояв сумирно і навіть очей не звів.

— Кедазькі дівчата, — єхидно озвався Лірін, наче на щось натякаючи, — дуже люблять давати своїм байстрюкам ім’я саме цього святого… Гляньте-но, пане Хадін, на це диво природи…

— Непоганий шмат людського м’яса, — процідив крізь зуби Хадін, — і знає хетанську… Пане Клівзін, чи може він втримати в руці хоча б кухонного ножа?

— Жартуєте, — хмикнув я, — та він тарілки до столу не донесе не розливши…

— Нічого, — мовив Хадін, — вивчиться. Приходьте на зустріч разом зі своїм лакеєм. Гей ти, тварино… Кеян! Ти знаєш хетанську?

— Так, — вимовив моанською Веданг, — знаю…

— Хто був твій батько?

— Не знаю, — відповів байдуже юнак, — мати говорила, що він з Данаділу…

— Подивіться на його вуха, — втрутився Лірін, — це нелюдь-напівкровка!

Маєш… Невже доведеться пробиватися з боєм? Казав же я Дракону, щоб він прикрив свої ельфійські риси, хоча б як зміг.

— Чудово! — зрадів чогось Хадін, — тим більше! Пане Клівзін, за вашого слугу ми платитимемо вам особливо. Він потрібен Союзу…