Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Сучий син Горошт вже кілька разів намагався виграти у мене мого лакея в карти… Грав я краще, ніж він, однак…Мені не подобалася його підвищена увага до напівкровки , і я вже почав подумувати, чи не прибрати моанського перевіряючого тихо і без шуму. Але доля розпорядилася інакше… Власне — пан Горошт нарвався сам…

Одного пречудового дня, коли пан Різін дресував мого слугу, до кола глядачів, котрі аж за боки бралися від реготу, протиснувся і пан Хадін. Спершу він спостерігав, як капітан ганяє бідолашного Кеяна трохи не по всьому майданчику, а тоді запропонував пану Ковтіну свої послуги, яко навчителя. Той з усміхом сховав шаблю і поступився моанцеві місцем.

Я й незчувся, як в моїй руці опинилася метальна платівка… Що цей бій не закінчиться добром — я вже бачив. Хадін почав наступати по справжньому… Мечислав незугарно відмахувався шаблею, і його голі руки вже почали кровити від численних порізів. Поганець грався з «беззахисним слугою», як кіт з мишею… Я з жахом очікував, коли у «Меча Ельберу» лусне терпець.

Але воля у Дракона таки була сталевою… Він зробив такий випад, який всім, і навіть мені показався просто незугарним помахом, і…розсік Хадіну щоку. Глибокий поріз одразу ж почав кровити. Веданг впустив шаблю, підбіг до мене, і, наче в панічному страху, заховався за мою спину…

Хадін вийняв хусточку і затиснув нею рану. Його обличчя сіпалося.

— Запорю! — процідив він…

— Чорт забирай, — сказав Різін, — хлопець потрібен мені для справи. Зрештою, пане Хадін, не треба було лізти до кола. Цей тупак ще не може відріжнити шаблі від коси.

— Пане Різін, — аж зашипів пан Горошт, — я не можу так це залишити. Від десятка ударів він не здохне, а наступного разу буде вправніший.

— Стривайте, — втрутився я, — пороти мого лакея маю право лише я — і ніхто більше!

— Погоджуйтесь, — раптом прошепотів Дракон, — позбудемося цього клопоту…

Різін мовив до мене примирливо:

— Ну, всипте йому ви, абощо…

— Ні! — завівся Горошт, — я сам покараю цю тварюку…

— Погоджуйтесь, — знову зашепотів з-за спини Веданг, — не хвилюйтеся…

Зрештою, я поступився… Пан Хадін звелів власному слузі принести дротяний нагай — трихвістку. Лакеї-кедаги жалісно зашепотілися. Мечислав старанно зображував смертельно переляканого, але покірного долі чоловіка… Я не міг зрозуміти, що він надумав, але вичікував, затиснувши платівку в руці.

— На коліна, пес! — крикнув Хадін. Юнак, якого випхнули на середину кола, застиг, неначе остовпівши від страху, і удавав, наче не зрозумів наказу. Горошт, очманівши від люті, підскочив до «лакея» і заніс нагай…

Словом, пана Хадіна…шляк трафив. В ту саму мить, коли він хотів хльоснути Мечислава по обличчю. Перенапружився чолов’яга, перехвилювався втоленою злобою. Цілком натуральна смерть. Від удару… З тим його і поховали наступного дня. А Кеянові дали спокій.

Я зрозумів, що сталося… Мечислав натякав, що може якось «спалити людині мозок»… Одній, і на близькій відстані — але може… Страшнувата здібність, однак… Це все одно, що сказати комусь — «щоб ти здох», а цей панок і справді гигне. Цікаво, а що може Повелитель? Повний обсяг здібностей Вогнедана Ольг не відкривав навіть найближчим.

— Як пройшов похорон? — спитав потиху Веданг у мене, коли приніс мені наступного дня вечерю, — квіточки поклали на труну? Бачите, що трапляється з тими, хто дуже злиться? Треба б йому було собачої кропиви на ніч заварювати, тоді б пожив ще…

Я глянув в його бездонні очі, і зітхнув.

— Сподіваюсь, — прошепотів, — що ти не будеш так дивитися на свого доброго пана Зоота Клівзіна…

— Ваш покірний слуга, — схилив голову Дракон, і усміх пробіг його лицем наче відблиск меча.

Ще через тиждень ми вирушили у похід. Кедаги тягли за нами торби з речами. Вони ж вказували шлях через болота. Не шлях — ледь помітну стежечку… А з обох боків — трясовина. Бредучи тою стежкою, я думав лише про одне — чи отримав записку Рогволод Сережень. Якщо не отримав — нам з Мечиславом доведеться скрутно. Може й полягти доведеться…

Опинившись на ельберійському боці, ми присвятили день перевдяганню. Обличчя змазали горіховим соком, вичорнили брови, розібрали перуки… Повбирали кунтуші й жупани… Видовисько було, я вам скажу, ще те… Купитися на подібний «імператорський театр», могли лише зелемінські селяни з глухого закутка, які й до міста-то вибиралися раз чи два за все життя. У пана Різіна навіть був чорногорський стяг з білим пардом — доволі неоковирна копія… Особливу увагу колишній чорра присвятив Мечиславу. Йому, навпаки, загримували лице, аби приховати смаглявість шкіри, заплели волосся на чорногорський лад і вбрали у найпишніший одяг. Різін навіть видав Ведангу не шаблі, а два ельберійські вигнуті мечі, невідь звідки ним узяті.