Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Пістолі у нас були тільки у Ліріна, та у Різіна, бо чорногорська варта, яку ми зображували, мала лише холодну зброю. Але ж мені більше і не треба було. Клятий Різін вистрелив трохи не впритул… Куля пройшла ліве плече… Шабля брязнула на каміння сходів.

— Сволота, — прошипів Ковтін, — він справді — князь Ведангський?

— Здогадайся, чорро, — вимовив я, — напевне ти за добре навчив напівкровку .

Кров моя вже скрапувала на камені струмочком. Руками я не володів… Різін схопив мене за комір чорногорського кунтуша і гукнув до Веданга:

— Здавайся, ельберійський пес, бо зараз випатраю твого приятеля!

Мечислав обернувся. Лице його застигло.

— Бийся, — вимовив я, — бийся й за мене, синку…

Тут, нарешті, отямилися желянці… Вони кинулися на фальшивих чорногорців хто з кілком, хто й просто голіруч… Та веремія внизу вже не могла мені допомогти… Веданг поклав на сходи зброю… Сказав спокійно.

— Добре… Облиш… Здаюсь…

— Підійди сюди, — звелів Ковтін. Я вже зрозумів, що задумав Мечислав… Ох, аби поганець Різін не надумав пальнути з другого пістоля… Але ні… Він був певен у перемозі своїх панків над майже беззбройними селянами. Він хотів натішитися ще й нашими муками…

— То ти — Веданг? — спитав він у юнака. Мечислав усміхнувся… В його очах танцював багряний вогонь.

— Я — меч, — вимовив він, — я — помста…

— Тебе повісять разом з твоїм дружком-зрадником, — сказав Різін, — а, якщо матимемо час — то я звелю приготувати для вас по палі…

— Авжеж, — озвався я крізь біль та запаморочення, — досвід ти маєш… Та тільки тобі не доведеться ним скористатися.

За своє нахабство я отримав кольбою пістоля по голові. Вже непритомніючи почув, як Різін наказує Ведангові, аби той підняв руки… Про те, що у мого названого синочка була в запасі зброя, яку не можна втримати в руці, сучий син не відав… Ще мені почувся звук рога, що сурмив чорногорський сигнал до наступу, але, сповзаючи у темряву, я був певен, що мені те примарилося.

***

Отямився я на ліжку… На справжніх пухових подушках, вкритий ковдрою з клаптиків. Ліжко було відділено від решти кімнати квітчастою завісою. На мені вже не було чорногорського вбрання, а лише чиста полотняна сорочка. Я поволі підвів правицю… Білий шрам, якого не було раніше, вказував місце удару.

— Я одразу втямив, що такого не може бути, — голос старости, — якісь вони всі були… не такі. Ви ж приїздили до нас, ваша ясновельможність, коли їхали до Предслави… Не забули? Ще запевняли нашого панотця, що все буде гаразд, і ніхто його церкву не зачепить.

— Не забув, — протяглий голос Повелителя. Сниться він мені, абощо…, - я нічого не забуваю… Ми пізно отримали повідомлення… Посланець захворів дорогою. А то б тут цих «чорногорців» очікувала засідка. Це завдяки нашим людям серед них, поганці не встигли накоїти багато лиха.

— Шестеро вбитих, — зітхнув староста, — а могло бути більше… Ви, ваша ясновельможність, цілитель — від Бога… Чи від Богів… Але ж ви кажете, що буде ще один напад?

— Цих ми очікуватимемо ще на кордоні, - сказав Вогнедан. Це був таки він — отже крик чорногорського сигналу мені не примарився, — живіть спокійно…

Почулися кроки… Хтось відсунув завіску… Мечислав. Все в тому ж кунтуші, заляпаному кров’ю. Він усміхався.

— Батьку Білозіре! — мовив, — будемо жити! Слава Чорногорі!

— Хай славиться! — вимовив я, — синку… Дай хоч тебе обійняти…

Мечислав підняв мене з ліжка і притис до грудей. Потім витяг мене на середину хати, де за довгим селянським столом сиділи староста та Вогнедан з Рогволодом.

— Оце ось, — оголосив, — наш герой! Дякую, брате Вогнедане, що склав його докупи!

— Повелителю, — схилився я в уклоні. Вогнедан махнув рукою.

— Сідайте, стрию, — мовив, — нас зараз годуватимуть…

— Зараз обід чи вечеря? — поцікавився я.

— Обід, — пояснив Мечислав, — наступного дня. Ви добу пролежали без пам’яті.

— А що з отими поганцями?

— Полонених, — сказав Повелитель, — я наказав повісити сьогодні зранку. Вони дуже обурювались, бо в Моанії шляхтичів так не карають. Але тут не Моанія. Тут мій Ельбер, на землю якого не слід ступати зі зброєю. Та ще й оскверняти ім’я мого брата.

— Авжеж, — мовив Веданг мстиво, — моїм ім’ям хотіли прикрити отаку гидоту… Навіть не подумали, а чого це Мечислав Ведангський має розпоряджатися в Зелеміню… Не люблю я страт — гидке видовище, але сьогодні дивився з задоволенням. Шкода, що той чортів чорра гигнув раніше, і його не повісили теж…