Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

У вітальні мене зустрів Верен. Пард обнюхав мене і милостиво дозволив пройти до кабінету. Я там ще не був… Колишній кабінет данадільського намісника у старому замку був темнуватим і якимсь похмурим… А ця кімната сіяла сонцем крізь витворні білі завіси. Над комином висів отой старовинний меч, який я бачив на коронації… Меч Ельберу… На гобеленах, що прикрашали стіни, дивні то вели танок, то грали на ріжних інструментах. Флейта Повелителя лежала тут-таки на різьбленому столику сіллонської роботи. Я знав, що Вогнедан відпочивав, награючи мелодії, котрі зачаровували всіх довкола… А свій біль він намагався виливати, коли його ніхто не чув.

Вогнедан сидів у кріселку за своїм робочим столиком. Мене він не помітив. Вбраний він був у чорногорську сорочку під верховинський пояс — мода, яку зараз намагалася наслідувати й боговладська знать. Повелитель, до речі, цього не хотів, він вважав, що в кожному князівстві має бути свій стиль вбрання, як-то воно й було раніше.

Гаптований оберег-пов’язка лежав тут-таки на столі. Вогнедан розтирав скроні кінчиками пальців… Я зрозумів, що мене принесло невчасно. Чоловік сам прихворів, а тут я зі своїми проханнями. Я бо чув, що цілительство забирає багато сили, і може відібрати навіть життя..

Верен підійшов до свого приятеля і штовхнув його носом. Правитель отямився від задуми і просяяв усміхом:

— Стрию Білозіре! Що ж ви стоїте в дверях, наче не є ріднею… Заходьте, присаджуйтесь.

— Можливо, — сказав я, — я невчасно…

— Та ні, - озвався Вогнедан. Я оце вперше побачив у нього отой слід від мотуза довкола чола…І побачив втомлені до краю очі під отим рубцем. Ні, я явно приплентався даремно.

— Я бачив, — мовив я, — у дворику ішторнійських святих отців… Це не від їхніх молитов у вас розболілася голова?

— О, — сказав Вогнедан, — ви, як-то кажуть, потрапили у «яблучко»… Я приймав сьогодні посланництво Ордену… Цілий ранок наче в шахи грав з зав'язаними очима…

- І виграли? — спитав я напівжартівливо.

— Нічия, — серйозно відповів Повелитель.

— Будьте обережні, - попередив я, — вони дуже дорого платять за вашу голову…

— Я знаю, — очі правителя заіскрилися сміхом. Він простягнув мені папір, що лежав на столі. Це була угода, на якій стояли наші зі Ставським підписи.

— Пан Дастені… - почав Вогнедан, і засміявся, побачивши моє ошелешене лице, — пан Дастені хотів мене приголомшити… Він знав, звідки — то вже справа Ордену, що і ви, і Ставський-старший служите у мене і не збираєтесь убивати… Ні мене, ні панну Лелег.

— Ми винні Ордену тисячу червінців, — зітхнув я, оговтавшись, — які вже встигли пропити…

— Я знаю, — знов посміхнувся Вогнедан, — тому я повернув ваш завдаток Ордену… З власних грошей, отже будете мені винні. По п’ятсот червінців — ви та Богодар… Платню ви взяли…замалу.

— По розцінках Гільдії, - хмикнув я, — до того ж, на той час ви не мали такої сили. А що сказав на те пан Дастені?

— Взяв гроші, - сказав Вогнедан з таким непередаваним виразом на обличчі, що я трохи не розреготався вголос, — щоб белатець та відмовився? Я ж говорю, що ми тут наче в шахи грали… Дастені запевняв мене, що в Ордені змінилося керівництво, і що вони не будуть робити замахи на мою особу… Що то була страшлива помилка, і на знак її визнання, він видає мені головами двох убивць, яких я пригрів на грудях, яко зміїв… Пропонував союз на морі… Проти Шорроги… І вічний мир… За однієї умови…

— Прийняти всім кілені-мейдизм, — підкинув я.

Вогнедан зітхнув:

— Авжеж… Я цього ніяк не можу зрозуміти… Насильницького врятування від пекельного вогню… Словом, перемовини продовжуються. А ви у справі, стрию?

— У справі, - сказав я, — мій приятель Ролла… Він помирає. Вербена відмовилась від втручання, отже справи зовсім кепські… До Сіллону йому вже не доїхати, і порятунку звідти не дочекатися… Я сподівався на вас, але бачу, що вам самим потрібен цілитель.

— Та не в тому річ, — мовив Повелитель стривожено, — Ролла… От бідолаха… а що ж там з ним таке? Він не говорив?

— Пухлина в шлунку, — сказав я, — і він уже приймає наркотики…

— Не знаю, що й сказати, — мовив Вогнедан, — я до цього мав справу лише з бойовими ранами… Це у мене виходить добре — тоді в Желянах я витягнув не тільки вас, але і зо два десятки зранених селян. Для цілителя це багато… Щоправда, почувався я опісля того, наче по мені пройшла ворожа кіннота. А пухлина… Не знаю… Але, принаймні, спробувати можна… Ролла не знає, що я зціляю?