Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Ми вийшли у двір. Келата ніде не було видно. Верен лежав біля хвіртки, і дрімав, поклавши голову на передні лапи.

— Тяжко… — зітхнув Повелитель, і усміхнувся вибачливо. Він ледве йшов, і я знову вилаяв себе подумки за те, що втягнув його в це.

Ми зійшли з ґанку, і тут перед нами, наче чортик з коробочки, з’явився Келат… Він виліз з куща, якими була обсаджена доріжка до дому Ролли… Скуйовджений ще більше і якийсь навіть не переляканий, але збуджений неймовірно. І з якоюсь торбиною в руці.

В тому, що сталося потім, була велика доля моєї вини. Я ніколи не сприймав серйозно пана Веркіна. Рівно, як і всі інші — чому йому і дозволялося патякати язиком. Навіть Ролла мав його за пришелепуватого , хоч і любив майже батьківською любов’ю…

— Де тебе носить? — поцікавився я, — радій, твій учитель житиме… Подякуй пану Вогнедану, задля такого випадку він обійдеться без товмача.

Як я міг проґавити, що Келат тримав в лівиці сумку, а правицею ніби нишпорив у ній… Як я його не запідозрив… Може тому, що голова була переповнена враженнями, а Вогнедан важко спирався на мою руку, і я думав, що його робити, якщо правитель раптом знепритомніє. Я вважав, що Келат чи-то ліки несе хворому, чи-то випити гостям… І зовсім не очікував, що він видобуде звідти пістоля та ще й натисне собачку.

Сучий син гримнув з пістоля майже впритул… Ні я, ні Повелитель не встигли зреагувати. Вогнедана віджбурнуло назад, до стіни будинку… Він сповз по ній і застиг.

— Паскудо! — видихнув я, — що ти накоїв!

— Я убив нелюдь! — вимовив Келат гордо, — чудовисько! Я відлив срібну кулю і освятив її в дванадцяти храмах! Жоден чаклун не витримає такого поранення! Хай живе Моанія! Єдина й неподільна!

— Щоб ти здох! — тільки й встиг я сказати… Громовий рик розірвав тишу… Чорне тіло парда мигнуло через кущі як блискавка… Келат не встиг ні відскочити, ні утекти.

Я підбіг до Вогнедана, і одразу зрозумів — скінчено… Куля розворотила лівий бік грудей… Серце Повелителя зупинилось… Не потрібно було ні кликати когось, ні рятувати…

— Це я винен, — вирвалося у мене, — я винен у вашій загибелі, Визволителю… Чого я запросив вас сюди… Я люблю Роллу, але обміняти вас на нього… Мій Вогнедане… Душа вільного краю…

Я сів поруч, і обійняв загиблого… Я плакав… Я гладив застиглі риси, торкався до вуст, на яких застигла тінь усміху. Він не встиг ні злякатись, ні здивуватись… Блакитний кунтуш поволі набрякав кров’ю.

Хтось вийшов на ґанок… Дастені… Спустився вниз… І застиг, побачивши парда над мертвим Келатом, і мене з загиблим на руках.

— Радійте, — мовив я стиха, — ви домоглися свого… Загинула найкраща людина цього гидкого світу… Можете відправити з цього приводу подячний молебень Чорнобогу.

— Рука Господня, — прошепотів белатець, — рука Господня… Він же і вас заворожив, пане найманцю… Він жбурнув мені гроші, які я заплатив вам за його голову. А тоді прийшов з вами сюди… Гордий, наче демон… Ось вона нині, його гордість… Потоптана найменшим зі світу цього.

— Ваших проповідей я ще в Ішторні мав задосить, — сказав я так, що белатцем аж тіпнуло. — якщо ви зараз же не заберетесь геть, я нацькую на вас Верена…

Пард загрозливо рикнув, а тоді загарчав так, що напевне перелякав весь квартал. Дастені треба було пройти повз нього, і він нерішуче зупинився. Тоді повернув назад.

— Ви вважаєте, — сказав я, — що я безпечніший за цього звіра?

Дастені так не вважав, але у нього не було іншої дороги… Хіба що назад, до будинку. Я вже не дивився на нього. Я обережно розстебнув скривавленого кунтуша, розірвав залиту кров’ю сорочку-чорногорку… Рана… вона здалася мені ніби меншою, ніж на початку… Саморобна Келатова куля пройшла навиліт… Начебто… Але на спині рани, здається, не було. Хоча сорочка і там була залита кров’ю… Я обережно повернув Повелителя набік… Дірка в сорочці була… Величенька така дірка… Рана… Рани не було…

Я знову повернув Вогнедана лицем до себе… Загострені риси начебто пом’якшали… Поклав пальці на шию, хтозна на що сподіваючись, і раптом відчув тремтіння живчика… Удар… Довгий проміжок… Ще один…

— О, ні, - прошепотів я, — не може бути…

Я був старим вояком… Я бачив людей з такими ранами… Я міг відріжнити живого від мертвого… Живчик під пальцями прискорювався… У мене на очах оживав мрець…

Серце Повелителя почало відлічувати удари… Рана поволі затягувалася… Та, що в грудях… Пробите кулею серце вже загоїло себе і погнало кров. Вуста Вогнедана порожевіли.