Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— Ні,- сказав я, — я йому не оповідав…

— Гаразд, — зітхнув Вогнедан, — а то раптом не зможу… Аби не давати надії, що не сповниться.

Він смикнув за шнурочок дзвінка. На дзвінок з’явився паж — мій Терночок. В дуже красивому жовтому жупані… З того часу, як Дана вийшла заміж, мій син перестав розриватися між службою у брата та сестри. Він нині служив Вогнедану, і правитель навіть навчав свого юного пажа «смертельному танку»… Я розумів, що сину важко бачити ясну панну своїх дитячих мрій княгинею і заміжньою жінкою. Служба у Повелителя, принаймні, давала хлопцеві привід пишатися перед однолітками.

— Терне, принеси, будь ласка, мого кунтуша, — сказав Повелитель, — я йду до міста. З Вереном. Скажеш про це Мечиславу, якщо спитає…

Терночок справився миттю. Приніс кунтуш, поміг вдягнути, зав’язав пояс… Я не втримався, і скуйовдив йому волосся. Хлопчина поглянув скривджено — я мовляв, на службі, а ви…

Повелитель вдягнув на голову оберіг. Знову поморщився від болю.

— Пан Фотін говорив, що це — моя корона, — мовив смутно, — таку силу маю, а рани свої, що отримав до її повного проявлення, загоїти не можу… Особливо заважає оцей «вінець» з Зелібору. Коли нічого, а часом боляче.

— Залиштеся, — знову сказав я, — може завтра…

— Нічого, — всміхнувся Вогнедан, відганяючи біль і думи, — я звик… Знаєте, між цілителями повір’я існує — не відмовляй, бо втратиш Силу.

Повелитель вирішив прогулятися пішки, і тому ми вийшли з палацу, пройшли повз гриднів, котрі виструнчилися перед володарем, і рушили Старим містом до Вишневого мосту. На мосту постояли трохи. Вогнедан мовив задумливо:

— За що я ще вдячний Силі предків — так це за можливість гуляти самому… Не люблю дивитись на білий світ через кільце охорони… А, якби не Сила — довелось би. Поки ви з Мечем геройствували у Страгії — на мене два замахи було. Там, у Зеліборі… Я відчув убивць на відстані, коли ось так гуляв вулицями… Звісно, я беру Верена з собою, але ж ті нерозумні створіння хотіли спершу пристрелити парда, а тоді — мене… Довелося використати свої можливості… Ольг, до речі, обурюється, що я ходжу сам… Він наполягає на утриманні в таємниці того, що я нині… не просто дивний , а дивний з особливими здібностями. Досить з мене, мовляв, отих цитат з Повчань Святого Старця…

— Але ж багато хто бачив ваш вогонь, — закинув я.

— В такі речі люди не вірять, навіть побачивши їх на власні очі, - засміявся Вогнедан, — ходімо, стрию… Подивимося, що там можна зробити для вашого друга.

У передпокої будиночку Ролли нас зустрів розкуйовджений Келат. Повелителя він спочатку й не побачив, а одразу ж кинувся до мене.

— У вчителя гість, — мовив, — нібито його родич. З Ішторнійського посланництва…. Боже, до чого ми дожилися — посланництва! До чорногорського князька, котрий, користуючись слабкістю імператорського трону, нахапав собі чужої землі!

— До речі, - холодно мовив Повелитель, заходячи за мною до невеличкої віталеньки, — є така добра стародавня примовка… Де пролита кров наша — там і є земля наша… Доброго дня, е…як вас там…

— Келат Веркін, — підказав я, відстороняючи остовпілого моанця, — цього пащекуватого дурня саме так і звуть. Отямся, осквернителю гробовищ, і скажи по-людськи, хто там у Ролли.

— Й-його д-дядько, — почав заникуватись Келат, — кіленарський чернець…Єретицтво кіленарів…

— Увійшло в примовку, — закінчив я, — гаразд… То це він отак кричить?

З кімнати хворого дійсно чулася розмова на підвищених тонах, при чому деренчливий голос старого чути було краще за слабкий голос хворого.

— Дайте, може, я зайду, — мовив я до Вогнедана, — та гляну, що там… Якщо пан превелебний пропонує небожу розкаятись, то, здається, він потрапив у слушну хвилину.

Вогнедан кивнув і сів у кріселко. Келат позадкував до дверей, і вибіг у дворик, явно злякавшись грізного Князя Вогню.

Ролла, всупереч моїм побоюванням, мав навіть кращий вигляд, ніж учора. Очі йому лихоманково блищали, і я зрозумів, що він уже прийняв дозу. Дастені сидів у кріселку біля ліжка. Оскільки Ролла нічого не знав про мої ішторнійські походеньки, то я ввічливо привітався спершу з ним, а тоді з очманілим Дастені.

— О, Ешіоре! — зраділо вигукнув Ролла, — Нарешті ти прийшов! Дядечко мене вже геть замучив! Ти ж пам’ятаєш превелебного Дастені?

— Авжеж, — мило всміхнувся я до ченця, котрому аж заціпило чи то від злості, чи то з переляку, — ми навіть бачилися з його превелебністю років зо п’ять тому. Коли я вів торгові справи в Ішторні… Я навіть взяв у пана Дастені завдаток, але, на жаль не зміг доставити товар…