Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— До бою готовий! — пожартував я, — чи військо «тіней» розпускається на відпочинок?

— Оце ж і я так думав, — мовив Ольг, — постане, мовляв, вільний Ельбер — і буду пити каву в холодочку. А вороги сказали: «Не діждеш!» Ні, синку, наше військо тепер від наступу має перейти до оборони. Інакше — з’їдять нас сусідоньки наші. Я тепер — «Тінь Повелителя»… Розвідка і внутрішня безпека одночасно. «Павутину» на теренах Імперії не тільки не згорнемо, але й розширимо… І треба брати під нагляд ще й Ішторн з Белатом… Шоррогу, до речі теж… В Імперії цим займався пан Гаратто, але, оскільки ми нині незалежні, доведеться шпигувати самим.

— О, Боги, — зітхнув я, — знову шпигувати…До речі, що там з паном Гаратто?

— Йому довелося накивати п’ятами, — мовив Ольг, — він поставив не на ту конячку… Я говорив тобі, що він підтримував Короната, і трохи не пхав його на трон? Новий імператор хотів повісити пана ішторнійця за зраду династії, але той вчасно зник… Напевне — вирине десь в Ішторні…

— В Ішторні? — спитав я здивовано, — зрадник?

— Не зрадник, синку, а подвійний гравець, — засміявся Ольг, — він був головним джерелом відомостей для Ордену. Всі ці роки він служив Ішторну. Тому ви тоді й потрапили у засідку, коли хотіли здобути про нього відомості. Орден береже свої таємниці.

— А хто ж тепер за головного у «тайняків»?

— Неякий Хорд Лускін. Зовсім ще молода людина, одноліток Повелителя. До речі — його однокласник…

— Чорра, — пробурмотів я, — знову чорра…

— Чого ти дивуєшся, синку, — лагідно мовив Ольг, — ельберійці люд розумний… Навіть, якщо той розум не йде їм на користь. Він був секретарем у пана Ріміна, коли той боровся за владу. Потрапив до нього по протекції начільника школи, полковника Загіна, брата у перших цього можновладця. Тепер нам буде трохи складніше, синку… Якщо у Гаратто були свої інтереси, то нині проти нас виступить фанатик… Я розпитував Вогнедана… Пан Лускін почав доносити ще змалечку. І, здається, він уже почав діяти. У мене є відомості, що в кедазькій Страгії затівається щось лихе… Що — я ще не знаю, але це потрібно з’ясувати. Відомо лише, що туди з’їжджаються панки-біженці. І там — повно «тайняків».

— Тобто, я мушу дізнатися, що затіває ваш новий колега? — пожартував я, і зі здивуванням побачив, як побіліло батькове лице.

— Проклятий той день, — вимовив Ольг стиха, — коли я перетворився на безжальний меч… Ні, не на меч… На метальну платівку, якою б’ють із засідки. Але я все-таки вважав, що є хоч чимось кращим від…моанського ката

— Батьку, — розгубився я, — я зовсім не хотів вас образити… Татку, любий… Якщо так на це дивитись — так мене самого давно пора проклясти і виклясти. Ви знаєте, що колись, в Лояні, я наказав розірвати між двох дерев белатського работоргівця? І ніколи в цьому не розкаювався… Ви ж самі казали, що війна «тіней» — не шляхетська забавка… Ну пробачте мені… Будь ласка!

— Стомився я, синку, — сказав Ольг вже спокійно, — стомився, наче пес… Всі мої сили віддані були визволенню Ельберу… І я якось забув, що його потрібно буде ще й берегти… В моєму віці, зазвичай, Князь тіней передавав Павутину наступнику. Якщо не гинув раніше… Але мені нікому все це… передати. Ти — мій син, Білозіре, хоробра, відважна людина, але ти — людина , дитя моє… У тебе, мій Ольжичу просто пам’яті не вистачить на все те, що я тримаю в голові. Думаєш, чому Князі « тіней » такі невловні? Бо у них немає помічників, які можуть зрадити… Вони ніколи нічого не записують… Їм не потрібні сховища для паперів… Чим ми брали моанців, згадай? Паперами, списками змовників, записаними планами… А я своєю рукою лише рахунки на вина писав. Мій небіж Верес… Я не довірився йому… Він розумний, у нього пам’ять дивного …Але він озлоблений і непримиримий… Якщо в світі щось йому не до вподоби — то це поганий світ… Я не можу віддати страшну владу в руки дивного , котрий звихнувся на чистоті крові і повноті влади дивних у новому Ельбері…

— А, — тільки й вимовив я, — отже так? Ніколи б не подумав… Правда ми з ним весь час сварились, але ж він з усіма був таким…

— Він ненавидить Вогнедана за його моанську прабабусю, — зітхнув Ольг, — він трохи не прокляв рідну дочку, коли та вийшла за нього заміж… Він зневажає Мечислава, Веданг терпить це лише з поваги до мене… Він вважає, що людей, котрі заплямували себе навчанням у школах чоррів, взагалі потрібно трохи не до в’язниць кидати. Я не говорю вже про службу в чоррах…