Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

А потім була коронація у Боговладі, у Старому Місті, просто на звільненому від імператорської фортеці підмурівку. Коронував Вогнедана сіллонець, знайомий мені волхв Богун… І князь Непобор Сіллонський виконав свою обіцянку, схиливши коліно перед Повелителем. А за ним схилилися князі провінцій, знаменуючи свою покору та визнання. І різнобарвні корогви, пошарпані у Збраславській битві, зашурхотіли, схиляючись перед Триглавом.

До речі — ще один прояв судьби … У «Безіменному Сувої» було написано, що Воїслав Ведангський, побратим того, першого Вогнедана, виконуючи помсту, викрав з його власного маєтку тодішнього Імператорського Воєводу, котрий штурмував Боговладу і захопив в полон Повелителя. Саме цьому вельможі імператор Іркан Перший пожалував звання намісника Моахетангу і трофеї: Корогву, Державний Меч та Корону Ельберу. Клейноди захопив месник Воїслав, який, опісля доконаної помсти, повернувся до зруйнованої Боговлади і наклав на себе руки у підземній криївці, де вони з Повелителем заховали від зайд державний скарб Ельберу. Там же, серед золота й коштовностей, Воїслав поставив дві скриньки з попелом від вогняного поховання Вогнедана Ельберійського та його дружини Дани Лелег, поклав на ті скриньки видерті з ворожих рук клейноди, і впав на свого меча, аби зустріти друзів у гаї дубовім. І ось цю криївку випадково віднайшли моанські полонені під час руйнівних робіт… В Сувої говорилося, що завойовники перекопали трохи не всю Боговладу в пошуках схованого золота, таємницю якого Повелитель-бранець не видав і на тортурах. А тут — ось воно… Випадковість? Не вірю я у випадковості… Судьба.

І ось ця Корона нині прикрашала чоло Вогнедана. Був то блискучий металевий обруч, який знову нагадав мені про корабель . В обруч вставлено великий синій камінь, схожий на сапфір. Коли Богун урочисто вдягнув цей обруч на Повелителя, камінь засяяв м’яким світлом. Непобор підніс Повелителю меча, і той урочисто вийняв його з піхов.

— Духом цієї Землі присягаю, — дзвінко лунав Вогнеданів голос, — я — Меч, я — Оборона Краю… Кличу свідками духи одвічних стихій! Кличу Вогонь, Воду і Вітер! Кличу Сонце і Громовицю, покровителя воїнів! Кличу душі трав і дерев, річок і озер! І Блакитну Зірку, що горить на нічному небі! Кличу Великий Триглав, в якому народжуються, живуть і вмирають світи! Присягаю перед ними всіма стати душею своєї країни, її серцем, її розумом!

І поповзла догори по спеціяльно встановленій щоглі корогва з Триглавом. Нова корогва, вигаптувана Даною ще тоді, як вона була князівною… Та сама, держак з якою Мечислав прикував до своєї руки, ладнаючись або перемогти, або померти. Стародавня ж корогва, віднайдена у криївці, подерта, у плямах крові її захисників, мала зберігатися в державній скарбниці як найцінніший клейнод.

Рік проминув відносно спокійно. Влітку Другого року Незалежності я нарешті позбувся доволі таки обтяжливої служби при особі колишньої імператриці, котра жила у Боговладі чи-то як гостя, чи-то як почесна бранка. Велика Моанія шумувала як казан з отруйним варивом. Там і раніше вистачало лихих людей, а нині від розбою просто не було проходу. Вельможі, опісля довгого обговорення, кількох отруєнь та одного вбивства, таки домовилися між собою… Імператором став далекий родич навіть не імператорського дому, а другої за рахунком дружини імператора Корога Першого. Він походив з роду Ріміних, але прийняв прізвище Чоррін, тобто, Яструб, і, щоб зберегти видимість законного переходу корони, розшукував імператрицю Альдону, аби одружитися з нею, замінивши Іркана Шостого.

До Боговлади прибуло моанське посланництво. Подивитися на видовисько зібралося все стольне місто. Тут я вперше побачив в такому обсязі ріжницю між людьми та зміненими . Ельберійці не лаялися, не насміхалися, не горлали. Вони мовчки стояли обабіч шляху і дивилися… У бідолахи посланника трохи розум не помутився, коли він їхав крізь оті погляди, наче крізь удари батога. Вогнедан приймав посла у величенькому будинку Старого міста, який належав Ольгу. Поки будувався палац, схожий на колишній, правитель мешкав в цій досить милій оселі разом з молодою дружиною. Спершу посланник трохи одразу не повернув назад на північ. Не здогадуєтесь? Авжеж, першим, кого побачили моанці на прийомі, був Ростислав, правник і товмач за сумісництвом. Посланник, неякий пан Горанін, справжнє прізвище якого мабуть колись було Горан, судячи з його явно південних рис, насмілився мовити вголос, що лише хетанець може провчитися сім років в столичній школі і не навчитись моанської мови. Вогнедан сидів на різьбленому, під старовину, стільці з високою спинкою (подібні служили троном для Повелителів в прадавні часи) і в його величезних очах танцював уже не гнівний вогонь, а веселий вогник насмішки. Уся Боговлада з насолодою повторювала відповідь Повелителя: «Ростиславе, скажи пану посланнику, що я моанську мову чудово знаю, але розмовляти нею не маю бажання».