Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

— А що вимагається від мене? — спитав я на цей раз трохи ошелешено.

— Вона може бути нам корисною, — туманно мовив Ольг, — а тому зроби так, аби вона знову повірила…в шляхетність. Це — завдання, синку. Втямив?

Я не повірив спершу своїм вухам, а потім своєму розуму. Однак, причепурився і подався за Ольгом до намету Ведангів. Мечислав нині лежав у шатрі Повелителя у тому здоровому сні, який навідує людину опісля зцілення силою дивних , а пані Дани, ясна річ, теж не було «вдома».

Біля пані Альдони клопоталися невідомий мені цілитель і трохи розгублена покоївка пані княгині. Ішторнійка, однак, трималася добре, і навіть мило посміхнулася до Ольга.

— Я вас пам’ятаю, — промовила вона втомленим, але ніжним голоском, — ви тоді дали мені таку зброю проти астеонських псів… Але, мій небіжчик чоловік…

По обличчю ішторнійки майнула тінь роздратування.

— Він все молився, — сказала вона, — це його не вберегло… До речі… Як справи у князя Зельма? З цим поєдинком — то був пречудовий хід. Ніколи не думала, що астеонський упир погодиться вийти на двобій… Тепер князь Чорногорський є єдиним претендентом на імператорський трон… Чи не можна мені побачитися з ним, опісля… Зараз я не в тому стані, аби розмовляти про серйозні справи. Але, коли він рушить на Моану…

— Повелитель Вогнедан , саме так тепер звуть князя Зельма — мовив Ольг лагідно, — не рушить на Моану. Завтра він офіційно проголосить колишній Моахетанг, а нині — Ельбер, Незалежною Державою. А через місяць відбудеться коронація. У Боговладі, на місці, де стояла імператорська фортеця. Там знову буде палац Повелителів, як у старі добрі часи.

У Альдони відібрало мову. Вона мовчала довго, тоді озвалась знову:

— Господи, — мовила, — ну, навіщо це йому? Ельбер який-то… Він же залишився єдиним… Єдиним законним претендентом… І якби поруч з ним була ще й законна імператриця… Ні, я просто мушу з ним поговорити…

— Ви побачите його на коронації, - всміхнувся Ольг, — до речі, у нього чудова дружина… Не буду вихваляти свою онучку, але…

— Господи ти Боже мій, — тільки й вимовила ішторнійка, — що ж… Ваш князь або велика людина, або великий дивак…

— Він не дивак, — мовив Ольг, — він — дивний … Дозвольте, однак, відрекомендувати вам мого сина. Пан Білозір Лелег віднині відповідає за вашу охорону та безпеку.

— Який красень, — проворкотіла пані Альдона, забувши навіть прикривати хустинкою личко з підбитим оком, — ваш син не схожий на південця… Що ж… Сподіваюся на його приязнь і підтримку.

— Батьку! — простогнав я, коли ми вийшли з намету, — що я вам поганого зробив?

— Та нічого, — засміявся Ольг, — будь чемним і шляхетним. І не червоній, як панночка на виданні. А то приставлю до ясної пані Рогволода Сереженя. Він просто-таки закохався в свою знахідку.

— От хай би він її і вартував, — буркнув я, — якраз справа для колишнього чорри…

— Мені, синку, — сказав Ольг, — не закоханець біля неї потрібен, а людина з холодним розумом. Май на увазі — вона небезпечна.

— В любощах? — пирхнув я.

— Не тільки… Вона останні роки фактично правила Імперією. Разом з Гендом… Будь з нею поруч і уважно слухай спогади колишньої правительки. А заодно — поверни їй віру в чоловічу шляхетність.

Зізнаюся одразу, що вартував я пані Альдону трохи не рік і весь цей час ділив з нею ложе. Розбещена жінка не могла і дня прожити без полюбовника. Ольг мене просто підставив…Не можна сказати, щоб я дуже на нього сердився, але часом мені було тих любощів навіть занадто. До того ж з мене постійно кпили усі друзі й знайомі, а Богодар Ставський оповів декому, що Ольг протегує мене в моанські імператори, і знайшлися дурні, які цьому повірили.

Був я на Предславському майдані, коли, посеред війська, котре складалося з кращих синів Ельберу, Повелитель Вогнедан оголосив постання Незалежної Держави . Від Зелеміню до Чорногори. Бачив, як навіть не плакав — ридав князь Квітанський, шепочучи імена своїх загиблих рідних…. Бачив, як обіймалися срібні з людьми, а шляхтичі — з простолюдом. Бачив, як палало вогнищами Предславське поле, а люди танцювали довкола… І таке ж шалене збудження охопило весь Ельбер, коли гінці Повелителя рознесли цю вість по країні. До Боговлади ми ледве дібралися — в кожному містечку, в кожному селищі Вогнедана просили зупинитися, намагалися чимось пригостити, і розпитували, розпитували… Пам’ятаю, як якась селянка похилого віку проштовхалася крізь натовп і спитала серйозно: «Синку, а це надовго?» І Повелитель відповів, усміхнувшись: «Назавжди, матусю! Чуєте? Назавжди!»