Мирослава Горностаева - Життєпис Білого Ворона

Зрештою, угоду було укладено. Пані Альдону Вогнедан обміняв на ельберійських в’язнів, які були засуджені Імперією до каторжних робіт. Посланник було почав обурюватися кількістю людей, яких мали звільнити, але тут втрутилася пані Альдона, котра була присутня на останніх перемовинах… Вона заявила, що варта й більшого викупу, ніж тисяча, чи навіть і дві тисячі обідранців. Зійшлися на шести тисячах — саме стільки каторжан — ельберійців за відомостями Ольга страждало на галерах, або на срегійських копальнях.

Ще півроку пішло на ріжні формальності з визволенням, і ось нарешті, пані Альдону було урочисто передано представникам нового Імператора на кордоні, неподалік Збраслава. Взамін до Ельберу прибув обоз зі змученими, згорьованими людьми, які ще не вірили ні у незалежний Ельбер, ні у власну волю. Повелитель особисто провів ішторнійку до кордону, чим викликав шалені ревнощі дружини. Вишенька ніяк не могла забути оту баєчку про чорногорський танок, і дуже переживала, а жалі свої виливала моєму Терночку, котрий був її найкращим приятелем і повіреним у сердечних справах.

Обоз з колишніми каторжанами викликав у ельберійців новий спалах обурення. На кордоні його зустрічали сотні людей, котрі мали надію знайти серед визволених родичів. Деякі й справді знаходили, але в якому вигляді… Імператорське тавро на чолі визволенця було чимось звичайним, а рубців, а шрамів… Від батогів і палиць… Від куль охоронців… Вогнедан привіз до Боговлади двох срібних корсарів, котрі нещодавно потрапили в полон. Бідолашних ельфів було понівечено так нещадно, що я мимоволі згадав Буревіста зі Срібенем, і порадів, що вони загинули, а не потрапили ворогам до рук. Вогнедан випробував на них свої нові здібності — «зітер» зі змучених облич оту імператорську печатку, загоїв глибокі шрами, полікував вуха, які їм «підправили» північани. Коли я востаннє бачив сіллонців, на їхніх ніжних обличчях вже запроменіли усмішки, а голоси задзвеніли, наче срібні флейти. Словом, я привітав себе з тим, що від моєї служби біля пані Альдони була хоч яка-то користь. Відомостей-то я з неї вицідив багато, але видача каторжан була найбільшою користю, яку ми з Вогнеданом отримали від ішторнійки.

***

Ольг прийшов до мене невдовзі опісля від’їзду пані Альдони. У мене якраз сидів один з отих корсарів, про яких я розповідав. Звали його Світозір Хвиля, і був він колись добрим приятелем мого Буревіста. Срібний хотів почути подробиці про загибель друга, і я йому їх якраз оповів.

— Заздрю, — мовив стиха корсар, — мені не так пощастило…

Я подивився на його аж прозоре лице, і згадав, як Яснозір говорив колись, що його рід не може жити в рабстві. Вогнедан зміг повернути вроду воїну Сіллону, та не зміг залікувати душевних ран.

— Час, — відбувся я звичайним зауваженням, — лікує все…

І якраз цієї миті я почув радісний голосок Лілеї, котра звіщувала прихід князя Данадільського. Ольга чомусь обожнювала вся моя челядь, котра складалася з покоївки та куховарки. Батько з цього приводу казав, що приводити у захват гарненьких дівчат — його другий фах.

Батько шанобливо привітався з Хвилею і отримав у відповідь якнайщиріший усміх. Срібний почав було прощатися, але я умовив його зостатися з нами на обід. Молився лише, аби не принесло Роллу вкупі з Келатом. Сам би то нехай приходив, але для пошарпаної душі Світозіра було б занадто побачити зараз рудого моанця і почути його скиглення на тему нашого дикунства.

Але ніхто більше не з’явився, і обід пройшов у мирі та спокої. Ольг зі Світозіром, як-то кажуть, знайшли одне одного… Віршовані цитати так і літали над столом. Мій Терночок захоплено слухав цю розмову витончених ельберійців і тихо заздрив. Сам він читав багато, але, звісно, ще стільки не знав. Навіть Найсінь усміхався — він теж обожнював Ольга. Мій «тигр» і руку тоді, під Збраславом, за нього втратив, зупинивши удар, призначений прапороносцю. Якось лоянець сказав мені трохи не пошепки, що пан Вогнедан — дивовижна істота, але справжнім імператором міг би бути тільки Ольг Лелег.

Опісля обіду, коли повеселілий Світозір чемно відкланявся, я провів батька до свого кабінетику, де по стінах було забагато зброї, а на полицях, на жаль, замало книг і запросив сісти. Лілея урочисто внесла каву, яку я останнім часом став собі дозволяти, незважаючи на дурну ціну за оті зернятка.

— Розкіш, — мовив батько мрійно, — як я люблю розкіш… І каву…. І спокій. А ти синку як себе почуваєш?