Мирослава Горностаева: Вогонь для Вогнедана

— Він ладен зректися ваших Богів задля порятунку моєї доньки і її дитини? — питає розгублено князь Чорногорський, — а не занадто це… жорстоко щодо Ясногора?

— У нього будуть папери про його навернення, — терпляче пояснює Вербена, — і тільки…

— Але ж тоді шлюб буде недійсним…

- Іскро, — втомлено говорить відьма, — в наші недосконалі часи головне мати досконалі папери… Бажано з печаткою. Поговори з донькою, а решту я беру на себе.

Панна Вербена дійсно бере справу в свої маленькі, але чіпкі рученята, бо покидає хвору від розпуки Конвалію на піклування служниць, і спускається у Нижнє місто, де на неї, в заїзді «Гарячі Джерела», вже не перший день терпляче очікує молодий верховинець Дзвенислав Готур.

— Дзвонику, — ласкаво каже Вербена. Вона обожнює плоди своєї праці, а юного Готура кілька років тому вона витягла трохи не з того світу, вирізавши йому запалений шматочок кишки, — час прийшов! Збирай родичів. Зустрінемося в Родогорі.

Родогора — маленьке містечко у передгір’ї. На головному його майдані нудьгує невеличка дерев’яна церква з трьома шатрами замість звичаєвих бань. Нагадує дуже вона язичницький храм, та власне і була колись храмом. А нині в ній гуляє вітер, і потиху руйнуються оброблені напівзабутим способом стіни з мореного дуба.

Мейдистів у містечку всього восьмеро, з них троє старих бабів… Усі восьмеро — приїжджі з Ігворри… Родогорці обминають церкву стороною на сум молодому панотцю, прибулому сюди з Боговлади.

Власне кажучи, панотця Рохана вислано до Чорногори…. Забагато читав молодий священик, занадто палко проповідував бідність і цноту — головні достоїнства віруючого. Страждав він за свій палкий норов ще в моанській духовній школі, куди віддали його побожні батьки. Страждав, повернувшись додому, де занадто палко вимовляв колегам за їхні провини… І зрештою — ось тобі… Перевід в дикунську Чорногору, де люди глухі і до молитов, і до повчань. Де майже у кожного в жилах дивна кров, кров диявола… Де волхви й жерці-язичники трохи не відкрито тягнуть люд до погибелі.

Того осіннього вечора відслужив панотець Рохан вечірню в порожній церкві, зітхнув і подався до свого будиночка поруч з храмом. Готувала йому і прибирала старенька бабця, одна з отих бабів — мейдисток… І вона вже почалапкала додому, зоставивши на столі вечерю — пісну кашу з пшениці та трохи овочів.

Попоївши, панотець відкрив «Повчання Святого Старця» і заглибився в читання. І тут у двері постукали.

— Заходьте, — мовив панотець Рохан, згортаючи книгу. В серці заворушилась цікавість — хто б це… Його колега з Ігворри, панотець Отін ніколи не навідувався до Родогори, а більше на десятки сіл не було жодної церкви. Ледве животіли ще мейдистські храми в Чариславі та у Владигорі, але навряд чи хтось прибув аж звідти.

До кімнатки зайшла людина загорнена у плащ. За нею — кілька чоловік у верховинській одежі… Кептарі, крисані… За чересами пістолі. У кожного бартка в руці… Топірець такий на довгому держаку. Гострий… Обличчя зав’язані хустками… А у чоловіка в плащі — зовсім немає обличчя… Замість нього — зяє темний провал.

«Опришки!» — побілів панотець. Потім трохи заспокоївся — а що у нього красти?

— С-слухаю вас, шановні, - ледве вимовив.

— Панотче Рохан, — співуче мовив чоловік у плащі, - нам потрібно, аби ви ввели у закон одну людину…

— Я завжди радий, — аж розгубився панотець, — але хто цей чоловік?… Мені потрібно буде оголосити про це в церкві за тиждень… І прочитати йому напучення….

— Цей чоловік хворий, і не може приїхати, — відмовив незнайомець у плащі, - вділіть йому благословення на відстані.

— Але ж так не можна, — мовив священик злякано, — та якщо чоловік цей умирущий, то я можу приїхати…

— У давні часи імператор Іркан Перший, — сказав замаскований, — наказав провести обряд над кістками свого батька і діда, які померли язичниками… Тобто у закон були введені їхні душі… Зробіть те саме з душею нашого хворого…

— Але ж не можна, — упирався панотець слабнучим голосом… Він нині боявся навіть не розбійників з топірцями. Під плащем і темною тканиною ховався дивний … Чистокровний , судячи з голосу і плавних рухів… Стільки йому в духовній школі нарозповідали про цих страшних істот, що у панотця нині тільки й надії залишилось — на Бога та на Святого Мейді.

— Панотче Рохан, — терпляче мовив дивний, — я маю для вас два папери — на вибір. Один — на право відправляти службу в церкві Святого Іркана, що у Вишневому передмісті Боговлади… А другий — на ваш перевід у Верховину. До Ішторнійського кордону, селище Грида… Там взагалі не живе жоден мейдист… Та у Моанській Духовній Управі Грида значиться мейдистським селом… Там, однак, немає навіть храму… І хати для панотця. Від вашої зговірливості залежить, який папір ви отримаєте зараз… Боговладський Пастир вже підписав обидва…