Мирослава Горностаева: Вогонь для Вогнедана

— Вітер Горяй?

— Від Зелеміню до Чорногори… Хай славиться земля наша…

— Воїмил Дубовик?

— На те є воля Богів, а я її виконавець.

— Воїдан Живоїн?

— Я — зброя Ельберу… А зброя не знає страху.

— Зорян Іровит?

— Слава не вмре, не поляже… Ми ж відродимось вільними.

— Звенигор Лунь?

— За мене скаже клинок… Там, де ми йдемо, мій княже.

— Владан Ратом?

— Свідком мені Громовиця, супутником меч… Слава Ельберу!

— Хай славиться! — відповідає Веданг на запальний вигук останнього воїна. — Отже, вирушаємо кінно до Чароданова, а звідти вже — підемо лісом. Нечутно. Як тіні… Готуйтеся, воїни… Година на збори.

Майже всі хлопці вже простилися з рідними. Лише до Змагора приникла молода дружина. Гарна мов писанка Купава Тополина, та полишає її чоловік задля ратного змагу.

— У нас дитя буде, — хлипає вона, — зостанься, Змагоре…

Та лише зітхає юнак, бо поклик чести сильніший для нього навіть за сплакані очі Купави. Він бо найкращий в десятці опісля Далебора і мріє про справжню битву… Зрештою, Купаву відводить набік панна Ружена, і Змагор дивиться на неї із вдячністю. Боляче йому дивитись на сльози жони, але запропонуй йому нині Воїн залишитись — він і сам би заплакав.

Панна Ружена з усіх жон тримається найкраще… Може тому, що не проводжає вона коханого, а тільки брата… А може тому, що не дає їй розплакатись кров Драконів.

— Будь обережна, — дає їй Воїн останні настанови, — до Дубна надаремне не їзди… Краще — посилай челядинців….

— Якщо ти про мого залицяльника Шрежіна, — зітхає Ружена, — то я його відлупцюю незгірше за тебе… Я б так хотіла йти зараз з тобою… І чому я не чоловік?

— Ти моя красуня-сестра, — ніжно говорить Веданг, — Чорна Троянда Півдня… Досить в родині одного воїна. Бережи Конвалію, сестро… Вона занадто ніжна, наче справжня квітка конвалії. Полишаю на тебе Гніздо Драконів… І моїх дітей…

— Має бути двійня, — мовить Ружена, — така, як ми…

— Так говорить Давнє Пророцтво, — каже Воїн, — брат і сестра… Вогнедан і Дана… Дій за обставинами, Ружено… Конвалія повинна народити цих дітей… Від цього залежить чи жити нам далі, а чи згинути безславно.

— Я подбаю про них, — шепоче Ружена, — спокій твоєму серцю, брате.

І ось уже старий Святомир благословив вояків ім’ям Громовиці, і зник у куряві невеличкий загін… А жони залишились… Чекати і без надії сподіватися.

Князь Іргат Пард прибув до Гнізда Драконів через місяць після від’їзду Воїна. Він приголубив доньку і запевнив її, що не сердиться більше. Почувши ж, що зять подався у мандри, зрозумів, що спізнився…

Вечір, і давно спить втомлена радістю Конвалія. Та ще сидять за столом у вітальні пан Іргат та панна Ружена, і вистигає перед ними запашний напій з трав у філіжанках з тонкої порцеляни.

— Пане Іскро, — мовить Ружена, називаючи князя його язичницьким ім’ям, а Іргат дивиться на неї, і немовби бачить перед собою її брата, — ви маєте забрати звідси Конвалію…

Князь Чорногорський і сам думав про це, але боявся образити Ружену.

— Челядь у замку не навчена бою, — мовить стиха Чорна Троянда, і багряні вогники відсвічують в пітьмі її очей, — а Ведангів не люблять у Дубні… Пан Шрежін, начільник міської залоги, не так давно отримав від мене гарбуза… І ляпаса від мого брата… На поєдинок цей байстрюк Імперії не вийшов, але… Він може нацькувати на нас «тайняків»… Ті зроблять обшук і налякають пані княгиню… Я — лише дівчина… З самим паном Шрежіним я ще зладнаю, але не з людьми Цитаделі.

— Я згоден, — говорить князь Іргат, — але ти теж поїдеш з нами, Ружено. Я не можу покинути тебе тут самотою.

— О, — всміхається панна, — мене налякати важко… Вірніше — неможливо. Я приїду пізніше… Якщо я зараз щезну — виникнуть підозри. Я мушу очікувати звісток від брата… Який нині долає шлях паломника… До Лугерби…

— Ружено, — питає Іргат, — вони обвінчані?

— Ні, - говорить панна, — не встигли…

— Може воно й на краще, — зітхає чорногорець, — бо раптом його пізнають…в тому паломництві.

— Тому я і залишаюсь, — шепоче Ружена, — якщо на Ведангів видадуть указ про загладу роду — нехай загину я, і тільки…

Мовчки дивиться князь Чорногорський в лице відважної дівчини.

— Веданги не зникнуть, якщо ви збережете Півонію, — усміхається вона спокійно, — як там сестричка?

— Про неї дбає пані Птаха, — відповідає Іргат, — вона замінила їй матір…

Півонія — напівкровна сестра двійнят Ведангів, яку вони зоставили в Чорногорі, коли втекли, забравши з собою Конвалію. Князь Іргат ще раз лає себе подумки, що не запобіг утечі… Чи не божевілля — породичатися з Драконами, які не знають страху, а дбають лише про рід, забуваючи про себе?