Мирослава Горностаева: Вогонь для Вогнедана

Повінчану пару відводять до спочивальні… І мовчки сідає на ложе Конвалія, біла в білому…. Ні кровинки в змученому лиці. Мовчки кориться вона Ясногору, котрий роздягає її наче ляльку і загортає в синій халат з м’якої тканини.

— Вую Ясногоре, — озивається жінка стиха, — ви такий добрий…

— Я не добрий і не злий, — відмовляє родич, — але я хочу бути хоч чимось корисним твоїй дитині. І тобі…

— Ви теж вірите в те прокляте пророцтво? — випростується на ліжку Конвалія, — я не хочу бути матір’ю вогняного ельфа ! Я взагалі не хочу сина! Я хочу донечку, ніжну, наче квітка… Яка ніколи не поїде у подорож, в якій убивають!

— Ти матимеш, Конваліє, і сина і доньку, — потішає лагідно Ясногор, — ти любитимеш їх обох… Вони не замінять тобі коханого, але краще мати по ньому таку пам’ять, аніж лише сумні спогади…

Ясногор вкладає Конвалію на ложе, і сам витягується поруч. Завтра він має вийти з покоїв молодої дружини і ще тиждень ночувати в замку. Цілитель-самітник відвик від людей, але йому шкода племінниці, яку він пам’ятає веселим вередливим дівчам. І Воїна Ведангського теж знає Ясногор і знає про його велике кохання, і ще більшу любов до їхнього поневоленого краю..

«У панни Конвалії, - міркує Ясногор, — нема тої сили духу, що в молодого Веданга… Треба якось натякнути Вербені, що діти моєї дружини, а отже наші діти, мають виховуватися не в замку… Брат Іскра з роками стає все більше запальним і неврівноваженим… А моя дружина тільки зіпсує дітей змалечку… Або надмірною увагою, або навпаки — байдужістю, бо вона поглинута лише власною тугою. Дітей потрібно відвезти до Лелечого Гнізда… Мальва… Мальва Лелег — ось хто буде гідною вихователькою. Та й Вербена буде поряд…»

Тиждень прожив у замку Ясногор Пард, а тоді потиху повернувся до свого гірського прихистку… Відбуяв карнавал, минуло Рівнодення…. З гір повіяло холодним вітром… В замку чекали зими…

***

Вечір перед Зимовим Сонцестоянням зветься у горян Святим Вечором.

Має цього вечора зібратися вся родина біля вогню комина, чи біля печі, а чи біля домашнього вогнища гірської хатини, спожити вечерю, згадати тих, хто пішов до предківського гаю, побажати добра тим з роду, хто нині в дорозі…

«Зачорнілася Чорна гора, вийшла з неї чорная хмара, — виспівують мешканці прикордонних селищ та воїни з фортець на перевалах, — та й вродилося з неї сонце… Ясне сонце — місяцю пара…»

«Сеї ночі люди не сплять, вогні горять, трембіти говорять», — котиться з верхів у долини…

- єдна трубонька та й роговая, друга трубонька та й мідяная…»

Святкують і ближні до Ігворри селища — Вовчури та Лелеги…

«Третя трубонька — та й золотая…» — виводить на вулицях дітлашня… Ось найвідважніші вже стукають у двері шляхетського дому на пагорбі, і пані Мальва Лелег з малим Горицвітом на руках розкидає поміж них срібні монети, а потім і сама приєднується до хору…

Співають діти і на вулицях Ігворри.

«Як си затрубить та й роговая — та врадується всяк звір у полі»

Крізь співи та дитячі ватаги, котрі носять поперед себе зображення усміхненого сонечка, поволі їде вершник у шерстяному плащі з каптуром… Їде вулицею, що веде до Високого Замку.

«Як си затрубить та й мідяная — та врадується вся риба в морі, - біжить поруч з вершником дітлашня, і він дістає з кишені жменьку срібла, і щедро розсипає її по бруківці.

«Як си затрубить та й золотая, — виводять десь попереду ще й дівчата, — та врадується увесь білий світ… Сонце родилось! Славимо його!»

У дворі Високого Замку теж співи. Пан Іргат хоч і є мейдистом, але челяді гуляти не забороняє — що, мовляв, візьмеш з людей простих. Тож і стараються замкові дівчата так, що їх чути аж від мосту…

«Стоїть же, стоїть нова світилонька, у світилоньці тисовий стіл…»

Вершник в’їжджає на міст, прислухаючись до голосів…

«За тим столом три гості сидять, три гості сидять, три побратими…»

— За якою справою, пане гостю?

Це питає начільник княжої варти біля брами.

— Родич до його ясновельможності, - стиха відповідає прибулий і радісно всміхається вояк, впізнавши мандрівця.

— Прошу, ще й припрошую… Проїжджайте.

«Перший побратим — то ясне Сонце, — дзвенить голосами двір, — другий побратим — то світел Місяць… Третій побратим — то буйний Вітер»

Гість зсідає з коня, і до нього знову підходять гридні… Але й ці швидко його пізнають, а пізнавши — забирають коня і повідомляють, що пана князя можна знайти у великій залі.