Мирослава Горностаева - Вогонь для Вогнедана

«Сонечко мовить — немає над мене, — доганяє пісня приїжджого, — як же зійду я в неділю рано, зогрію ж бо я гори й долини… Вітри стихнуть, а роси стануть…»

Пан князь дійсно у великій залі. Він стоїть біля вікна, і чи-то пісню слухає, чи-то думу думає…

«Місяць же мовить — немає над мене, — долинає аж сюди, — як же я зійду із тими зірками, зрадуються гості в дорозі, зрадується військо в обозі…»

Прибічний гридень відчиняє двері і на весь голос гукає дзвінко і радісно, голосом аж охриплим від співу:

— Пан Ольг Лелег до пана князя!

— О, ні! — вихоплюється у пана Іргата, — брате мій, я тебе вже давно оплакав!

— Я трохи затримався, — лагідно відповідає прибулий, — ти даремно так хвилювався, Іскро… Торгівля то забарна справа… Ось і на останній оборудці я втратив…

— Добре, хоч живий зостався, — бурмоче Іргат, обіймаючи родича, — а у нас тут…

— Як Конвалія? — питає Ольг.

— Ти не чув нічого про Веданга? — запитує князь замість відповіді.

— Князь Воїн, — відповідає Ольг смутно, — помер, повертаючись з паломництва. Я говорив з людиною, котра в свою чергу розмовляла з очевидцем його смерти.

— Отже ми вірно зробили, влаштувавши Конвалії примарний шлюб, — зітхає Іргат.

— З Ясногором? — мовить Ольг порозуміло, — я думав над цим і залишив сестрі деякі вказівки…

— Твоя сестра впоралася з цим з нежіночою відвагою, — говорить князь, — отже дитя Конвалії народиться в законному шлюбі…

— Діти Конвалії, - виправляє Ольг, — очікуй двійню, Іскро.

— Я не хочу в це вірити, — бурчить Іргат, — добре, що ти приїхав… Вербена говорить, що це станеться сьогодні вночі… Я послав за Ясногором, але вище родогорського крутоверху все засипано снігом… Він може не встигнути… А сам я боюся цього очікування. Посидиш зі мною?

— Авжеж, — всміхається Ольг.

— То йди до своїх покоїв… Я там нічого не чіпав. Вечерю тобі принесуть. І приходь швидше…

— Гаразд…

У княжому замку Ольг має свій невеличкий покоїк — вітальню та спочивальню. У вітальні все так, як він залишив востаннє… Книга на столі… Пачка рахунків Торгового Дому Росавів… Пан Лелег проводить пальцями по книзі і йде до спочивальні. Там нарешті знімає плаща. Паж вносить підсвічника з трьома свічками, і кімната освітлюється їх тремтячим вогнем.

Зоставшись самотою, Ольг підходить до люстра на стіні. Проводить пальцями по своєму волоссю… Білому, наче присипаному пудрою за останньою моанською модою. Поволі скидає дорожнього камзола, сорочку… На гладенькій шкірі його грудей — старі сліди опіків… І свіжий круглий рубець — від кулі.

— Я втратив, — мовить пан Лелег до свічада і мовить не вголос, — я втратив в тій оборудці сина побратима Воїслава… Зате, здається, віднайшов власного сина… О, Білозіре, рана мого серця… Не думаю, щоб сотник Крук став брехати та ще у такій справі… Невже ти справді покинув ту кляту службу, Білозіре?… Нехай я більше ніколи тебе не побачу, але, принаймні, знатиму, вже знаю, що не виховав в Лелечому Гнізді ката і вбивцю… Чорру … О, Боги і духи мого краю… Пробачте мені любов до дитини, яку я підібрав в північних снігах….

Тоді відсуває Ольг дверцята шафки з одягом і вбирає сорочку — чорногорку з витворним гаптуванням. Вечері, принесеної тим же пажем, він не торкає, а йде до великої зали, де продовжує нудьгувати самотою Іскра Пард.

Втім, князь уже не сам… Перед ним на столику пляшка вина і два келихи. І його ясновельможність явно повеселішали. Ольг ледь усміхається, знаючи слабкість родича. Пан Іргат у повсякденні непитущий, але хвилювання завжди топить у вині.

Князь Чорногорський підводить голову і завважує Лелега..

— Чи сніг, — говорить смутно, — а чи пелюстки квітів

Їх можна змахнути рукою

Та цю білизну не зірве і вітер…

— Застигла, — відповідає Ольг спроквола, — душа в крижаному полоні

У кризі ледь жевріє серце,

А іній пробився на скроні…

— Тяжкою була твоя дорога, брате, — зітхає Пард, — давай ось вип’ємо за твоє щасливе повернення… І за тих, хто помер на шляху… сам знаєш до чого.

— За родича Воїна, — говорить Ольг, — згадаймо його Святого Вечора….

— Поганство оцей ваш Святвечір, — бурчить Іргат, однак підносить келишка, і родичі п’ють, тихо, без криштального дзвону… Поминають.

— Що там, нагорі? — запитує Ольг.

— Вербена сказала — родимо, — хмикає пан Іргат, — по її розрахункам дитя має народитись десь опівночі….

— Діти Зимового Сонцеставу, — говорить Ольг, — цієї ночі народжується Сонце… І твої онуки, Іскро… Радій!