Георгій Гуревич - Інфра Дракона

І разом з тим — боротьба за бадьорість. «Потрібно завтрашній день чекати з нетерпінням», — казав він частенько. І я наслідував йому як міг. Розумів: інакше не можна. Розкиснеш, опухнеш. А там хвороби, лінь і хандра. І працювати осоружно, і обов’язки забудеш. У космосі бували трагедії: пускалися люди берега, себе втрачали і навіть назад повертали.

Нудьга, нестерпна одноманітність і разом з тим настороженість. Роками нічого не трапляється, але щосекунди може статися катастрофа. Адже порожнеча не зовсім порожня — всілякі там метеорити, метеорний пил. Навіть газові хмари при нашій швидкості небезпечні — врізаєшся в них, мов у воду. Ще зустріли ми у просторі якісь ущільнені зони, невідомі науці. Коли входиш у них, усе зсувається, стискується… а в грудях тіснява. Чому — неясно. Метеорний пил роз’їдає обшивку, метал утомлюється, виникають блукаючі струми. Поступово, непомітно псується все — корпус, механізми, прилади. І дивишся — витік повітря, або управління відмовило, або автомати бунтують. Роками нічого не трапляється, а потім раптом… Тому один хтось обов’язково чергує.

Найгірші ці години самотнього чергування. На Землю кортить — у поле, щоб ромашки квітнули і жайворонки в синьому блиску співали. У натовп кортить, у метро, на стадіон, на мітинг. Щоб крик стояв, не дзвінка тиша, щоб ліктями тебе штовхали, щоб тісно було і всі обличчя різні й незнайомі. І щоб жінки навколо. Я, даруйте, вже в літах і навіки неодружений. Жінці зі мною годі ужитися. У мене вдача препогана. Але там, у просторі, затужив. Очі заплющу, і зараз же перед поглядом біла шийка, вушко рожеве, пухнасті завитки над вухом, родимка на щоці. От як у вас.

Марина зніяковіла і почервоніла.

— І жінок зовсім не було з вами? — запитала вона.

— Чому ж, були. У такі довгі рейси навмисно підбирають пари: чоловік-дружина, чоловік-дружина. Чоловік зазвичай інженер і фізик, дружина — біолог і лікар. І обоє астрономи. У нас також були дві пари — Варенцови і Юлдашови. А третя пара ми з Павлом Олександровичем: старий і бурлака. Але й одруженим усе одно кепсько. Жінки за театром нудьгують, товариства немає, магазинів немає, моди останні невідомі. І найгіркіше — про дітей сумували. А везти дітей боязно: тіснота, штучне світло, невагомість. Хтозна, чи окріпнуть кістки і м’язи, чи навчиться дитина ходити як слід. Ні вже, краще не ризикувати. А час іде.

— Тридцять років! — зітхнула Марина співчутливо.

— Покладемо, не тридцять, фактично втричі менше, — поправив Блохін. — Нас шестеро було в ракеті, і ми спали позмінно. Два роки чергуємо, чотири спимо. Я маю на увазі сон штучний, з охолодженням. Це робиться не лише для нашого задоволення, але й для того, щоб заощадити вантаж. Чотири роки людина не п’є й не їсть і майже не дихає. Ось вилетіли ми за межі Сонячної системи, простір став чистіший, небезпеки зіткнення майже немає… і відразу ж дві пари готуються до сну. Три доби не їдять нічого, лише п’ють-п’ють-п’ють; відтак наркоз, і в холодну воду. Температура тіла знижується, її доводять до плюс двох градусів. Людина стає немов камінь. І тоді кладемо ми її в термостат — скляний ящик з автоматичним регулюванням температури. За градусами потрібно дуже ретельно стежити. Трохи вище — бактерії активізуються, трохи нижче — кров замерзає і крижинки рвуть тканини. Навіть моторошнувато: ти ходиш, працюєш, а поряд твої ж товариші у крижаному термосі. Потім звикаєш, звісно. А коли спиш, нічого не відчуваєш. Спочатку в голові дурман і злегка нудить — це від наркозу. Потім усе чорно… і тут-таки ледь мріє світло. Це означає, минуло чотири роки, тебе оживили. Ось це найнебезпечніша мить, тому що голова відпочила, свіжість думок надзвичайна, відразу цікавість: де летимо? Що сталося за ці роки? А серце відвикло битися, йому не можна відразу режим змінювати. Ось я добре переносив стрибок, а дід ваш кепсько. Все-таки старий чоловік, серце зношене. Першого разу ще нічого, а після другого сну — і запаморочення, і різі, і свідомість він утрачав. Айша — це наш старший лікар Айша Юлдашова — години чотири відходжувала його. Отямився все-таки. І Айша сказала тоді, що за третій раз вона не ручається. Можливо, Павлові Олександровичу доведеться терпіти і на зворотному шляху всю дорогу чергувати — чотирнадцять років беззмінно.

Це було вже на підході до мети, коли будили всіх поголовно і спати не лягав ніхто. Чотирнадцять років прямували ми до невидимої точки, нарешті зуміли розгледіти ціль — темний кружечок, що затуляв зірки. Молодці місячні астрономи! Ціль указали нам точно… і вийшли ми правильно, без зайвих витрат пального. Але чого не розгледіли астрономи — що Інфра Дракона не самотнє тіло, а подвійне, два чорні сонця — А і В. А — трохи менше, В — трохи більше. А ближче до нас, В — трохи далі. По-космічному «небагато». А взагалі-то відстань між ними більша, ніж від Землі до Сатурна.