Георгій Гуревич - Інфра Дракона

І раптом все змінюється. Суші немає зовсім. Розумне чи нерозумне, але життя треба шукати у воді. Сісти на воду? Як? На три ноги? Переобладнати зореліт? Це на Землі легко: змінив проект, послав замовлення на інший завод. А у нас кустарщина. Верстати мініатюрні, для дрібного лагодження. Весь матеріал — стінки спустошених баків. Робітників — шість чоловік, всі не найвищої кваліфікації. Сидимо і думаємо вшістьох.

Припустимо, провозимося ми місяці зо три, пристосуємо наш корабель для посадки на воду. Але на Інфрах тяжіння солідне, на зліт і посадку великі витрати пального. Розбазаримо пальне, це означає, що при поверненні доведеться зменшити швидкість. Летітимемо до Землі не чотирнадцять, не шістнадцять, а двадцять п’ять років. На зайвих десять років і провізії не вистачить, і старий наш не доживе. Ні, сідати не можна. Просто скинути батисферу у воду? А який сенс? Біда в тому, що підводний телевізор не можна використовувати — для нього потрібен кабель. На Землі це не трудність — змінив конструкцію, послав замовлення на другий завод. А у нас кустарщина — шість робітників, верстати для лагодження. Казка про білого бичка.

Значить, обійдемося без телевізора. Пошлемо радіопередавачі. Але радіо скупе. Воно може повідомити, де тепло, де холодно, доповісти, що поряд щільне тіло. Яке тіло? Як воно виглядає? Скеля це, чи медуза, чи кит?

І ось одного разу, коли ми вже втомилися сушити голову, Павло Олександрович сказав:

«Є вихід. Давно обдумую».

Ми всі насторожилися: який вихід?

«Треба послати в батисфері людину, — сказав він просто. — Людина подивиться очима і розповість по радіо».

Ми посміхнулися… сприйняли за жарт. Послати-бо людину можна. Питання в тому, як повернути її назад. Треба посадити на воду зореліт, щоб прийняти людину. Садити на три ноги не можна, змінити конструкцію не до снаги. І на посадку потрібне пальне. Розбазаримо пальне — летіти зайвих десять років. На десять років провізії не вистачить. І старий навряд чи доживе. Казка про білого бичка.

У автомата-ракети корисний вантаж — двісті кіло. Спустити батисферу вона зможе, підняти не зуміє.

«Нічого не вдієш, — каже Павло Олександрович. — Людині неможливо повернутися».

Айша перша зрозуміла, про що йде мова:

«Якщо ви хочете самі…»

«Так, я хочу, — перервав її ваш дід. — І перестаньте махати руками, вислухайте спокійно. Ви, Айшо, стверджували, що мене небезпечно усипляти, що я після кожного сну ризикую не прокинутися. Ймовірно, ви наполягатимете, щоб я чергував безперервно всі чотирнадцять років підряд. Зараз мені дев’яносто п’ять років. Немає ніякої гарантії, що я доживу до Землі. І навіть якщо доживу, що мене чекає там? Берегти здоров’я, ковтати ліки, підмітати доріжки на дачі, підстригати кущі? А я старий космач. Ми, космачі, живемо і вмираємо в дорозі, на небесних шляхах».

Юлдашов сказав: «Непотрібна жертовність. Треба повертатися на Землю, доповідати…» — «Наступна експедиція буде споряджена», — сказав Толя Варенцов. І Айша брязнула навпростець: «Ми вас не пустимо, це злочин».

А він їй: «Ви просочені медичними забобонами, Айшо. Вам здається, що людина має право померти лише від хвороби, після офіційного дозволу лікаря. У нас, космачів, свій відлік життя. Ми вимірюємо його відкриттями, не роками. По суті, моя біографія закінчиться, коли ми повернемо до Землі. Так і буде написано: «Відкриття Інфри В — його останнє досягнення». Розумієте: останнє! Інфра В — моя межа, моя вершина. Я навіть не дізнаюся, чи є тут життя, в океані Інфри. Адже наступна експедиція повернеться на Землю років через сорок, не раніше. Я написав свій останній рядок і прочитав останню сторінку. То дайте ж мені узяти ще одну вершину, дайте додати сорок років, зазирнути в наукові вісті майбутнього століття. Дайте мені зробити півкрок за свою межу!»

— І ви пустили старого? Ніхто не зголосився натомість? — скрикнула Марина.

Що сталося з моєю скромницею?

Блохін навіть не звів очей.

— Толя Варенцов підвівся, хотів було запропонувати себе — Галя схопила його за рукав. Я наполягав на своїй кандидатурі. Але Павло Олександрович не прийняв. «Я вирішив, — сказав він. — І не витрачайте часу на порожні суперечки. Наказую почати підготовку до спуску».

— І ви, звичайно, погодилися, — не стерпів я.

— Ми переконували його два тижні, — сказав Блохін. — Весь час сперечалися, поки йшла підготовка. Там багато чого треба було пристосувати в батисфері. Ми конструювали і умовляли. Врешті-решт Павло Олександрович заборонив суперечки. «Відхиляєтеся, — сказав він. — Витрачаєте час, замість того щоб усе продумати, і мені заважаєте продумувати».