Георгій Гуревич - Інфра Дракона

Моє прізвище Чарутін. Воно вам відоме, звісно, але я не той Чарутін, не знаменитий. Той був моїм прадідом. Я і взявся за перо, щоб розповісти про нього.

Вперше я побачив його, коли мені виповнилося одинадцять років. До того часу ми жили в Москві, а дід — на дачі, на березі Куйбишевського моря. На початку нашого століття між містом і селом ще була помітна різниця. Вулицями міст носилися автомашини, насичуючи повітря курявою й гаром. Асфальт ще не виламали, на вулиці Горького не квітнули вишні. Вечорами і під вихідний цілі рої москвичів відлітали кілометрів за двісті, для того, щоб «подихати». І ось моя мати, вона була лікарем за фахом, прийшла до висновку, що у мене слабкі легені і мені необхідно цілорічно жити за містом. Мати моя була жінка рішуча, слово в неї не розходилося з ділом. Вона зателефонувала дідові, отримала запрошення… і через день таксі-вертоліт висадив нас у сніжному полі перед сіро-блакитним парканом.

Здається, я вперше потрапив за місто взимку. Я був приголомшений красою лютневого сонячного дня. Все було в біло-блакитній гаммі. Блакитне небо, на ньому снігові хмари. Сніжні замети іскрилися на світлі, мов товчене скло, а в тіні були густо, неправдоподібно кобальтовими. У саду кожна гілочка окуталася пухнастим інеєм. Крізь мереживний візерунок гілок просвічували блакитне небо та блакитні стіни дачки, облицьованої скляною цеглою. А назустріч нам, скриплячи калошами по втоптаному снігу, крокував рослий старий у довгій шубі з блакитнуватого синтетичного горностая. Шапка у нього була така сама, а волосся геть сиве. По правді сказати, я подумав, що воно також синтетичне.

Це й був Павло Олександрович Чарутін, учасник першого польоту на Венеру, першого, — в пояс астероїдів, першої експедиції на супутники Юпітера, першої — на Сатурн, на Нептун, і так далі, і так далі…

— Де тут наш блідолиций городянин? — сказав він густим басом. — Виріс як! (Дорослі дивовижно одноманітні: всі вони дивуються, що діти ростуть.) Справді, блідий. Ну, ми постараємося, підфарбуємо йому щоки.

І дід узявся за мою поправку. Щоранку він будив мене удосвіта, коли вікна були ще зовсім синіми і на блідому небі ледь сірів схід. Ми з дідом робили посилену космічну зарядку, хвилин на сорок п’ять. Так заведено в дальніх міжпланетних польотах, де м’язи атрофуються від тривалої невагомості. Відтак дідусь обтирався снігом — мені, звичайно, не дозволялося це, — і, якщо мама ще ніжилася в ліжку, ми, узявши лопати, йшли в оранжерею.

У теплиці пахло складно — вогкістю, гноєм і парфумерним магазином. Чепурна зима залишалася за дверима. Переступивши через поріг, ми потрапляли в задушливе літо. Не рахуючись із порою року, тут розпускалися ранні й пізні квіти: махрові жоржини, білі чашечки жасмину з ароматом льодяників, вогненно-оранжеві настурції, нагідки, такі лілові, неначе їх упустили в чорнило, ніжні кетяги бузку, кошлаті айстри. Дід із посмішкою мовчки милувався яскравими барвами. Одного разу він сказав із зітханням:

— Ніде немає таких квітів, як на Землі! А у просторі взагалі немає барв. Усе чорно-біле, мов на фотографії минулого століття: небо чорне, на ньому блискітки зірок. Очі нудьгують. Лише у кабіні й є зелене, червоне, блакитне. Іноді навмисне фарбуєш щонайяскравіше, таку веселку розведеш! Зате на старості літ милуюся живими квітами.

Втім, дід був кепським садівником. Він усе намагався прискорити, підстьобнути ріст, купував різні ультразвукові, високочастотні та електродостигачі, і дядько Сєва — районний садівник, що прилітав до нас на аероранці по вівторках, — казав із докором:

— Павле Олександровичу, учений ви чоловік, як не розумієте, що у будь-якій справі потрібна поступовість. Візьмемо дитя: прочитайте ви йому всі підручники вголос, все одно не стане воно агрономом. Або у вашій справі, в космічній: не можна зробити крок із Землі на Юпітер. Потрібно ще летіти і летіти ой-ой-ой скільки! Так і рослина. Їй силу треба набрати. Не може вона просто з цибулини вигнати квітку.

Дід кивав головою: «Так-так, слушно. Від Землі до Юпітера летіти ой-ой-ой!» А через десять хвилин, коли дядько Сєва, надівши аероранець, злітав у прозоре небо і, бовтаючи ногами, зникав за соснами, дід витягував з дальнього закутка черговий апарат.

— Чому ж ця штука не працює? — бурчав він. — Усе-таки інструкцію не дурні писали. А нумо, спробуємо на тому тюльпані.

— Дідусю, димить! Стебло обвуглилося вже!