Георгій Гуревич - Інфра Дракона

Як людину шановану, дідуся частенько запрошували до Москви й інших столиць, щоб відзначити якусь урочисту подію: пуск геліостанції, закладку пам’ятника, ювілей ученого. Йому довелося зустрічатися з найбільшими вченими і громадськими діячами, брати участь в історичних подіях. Підпис Чарутіна стоїть на Договорі про створення Всепланетного Союзу. Разом з німцями, американцями, китайцями та арабами дідусь у вагонетці віз на переплавку в мартенівську піч Миру останні кулемети і снаряди. Дідусь їхав у потязі Дружби по Берінговій греблі з Аляски на Чукотку і натискав кнопку, пускаючи в дію першу установку з отеплення Антарктики.

Для мене дід був живою енциклопедією, підручником зі всіх предметів і зразком у житті. Мама казала, що я схожий на нього: такий самий ніс і чоло. Але вчився я середньо і з чистописання отримував трійки. Чи може середній школяр стати великим космонавтом? Чи не час братися за розум? І з безпосередністю одинадцятирічного хлопчика я запитав:

— Дідусю, ти завжди був великим, з самого дитинства, чи потім зробився, коли закінчив інститут?

І старий, гладячи мене по голові, відповів серйозно:

— Я ніколи не був великим, дружочку. Це не я цікавлю людей, а моя справа. У кожної епохи є своя улюблена професія. В середні віки шанували лицарів, на арабському Сході — купців, у інші часи — моряків, письменників, льотчиків, винахідників. Я жив, коли все людство захоплювалося космосом. Мені пощастило — мене призначили в розвідку. Книга моя — це не враження Чарутіна, не пригоди Чарутіна, це докладний звіт розвідника. Ми, космонавти, — улюбленці двадцять першого століття, про нас пам’ятають завжди, запрошують насамперед, садовлять у перший ряд. Не за заслуги, а тому, що люблять, мов маленьку дитину, наче вродливу дівчину.

Такі пояснення лише підкріплювали моє честолюбство. Не за заслуги — тим краще. Отже, можна стати великим і з трійкою з чистописання.

— Дідусю, коли я виросту, я також буду космачем.

— Не раджу, любий.

— Чому, дідусю?

— Виростеш — зрозумієш.

І, мовби відповідаючи мені, дідусь продиктував того дня електростенографістці (цей уривок потім увійшов до XXIV розділу II тому):

— «Мені випало щастя народитися на зорі епохи великих космічних відкриттів. Я ровесник першого штучного супутника. Мої дитячі роки збіглися з дитинством астронавтики. Місяць був підкорений людьми перш, ніж я виріс. Юнаком я мріяв про зустріч з Венерою, зрілим — про Юпітер, літнім — про старий Нептун. Техніка здійснила мої мрії. Менше ніж за сторіччя, за час мого життя, швидкості виросли від 8 до 800 км/сек. І володіння людства розширилися неймовірно: в середині минулого століття — одна планета, куля з радіусом у шість тисяч триста кілометрів, зараз — сфера з радіусом в чотири мільярди кілометрів. Ми стали сильнішими й розумнішими, збагатили фізику, геологію, астрономію, біологію, порівнюючи наш світ із чужими. І лише одна мрія не здійснилася: ми не зустріли братів по розуму. Ми не втомилися, раді були б продовжувати пошуки, але далі йти нема куди. Попереду міжзоряний простір, і ми не в змозі його подолати. Пройдено чотири світлові години [2] Одна світлова година складає приблизно 18 мільйонів кілометрів. , а до найближчої зірки чотири світлові роки [3] Один світловий рік складає приблизно 10 трильйонів кілометрів. .

У нас є швидкість 800 км/сек. Потрібно в сотні разів більше. До інших сонць ми рушимо не скоро, дехто каже — ніколи. Фотонна ракета та інші, ще сміливіші проекти наразі залишаються проектами. Епоха космічних відкриттів закінчилася, в кращому разі перервана на два-три століття. Настав передих, пора освоєння. Відкривати нема що. Космоплавці стають космічними водіями. Тепер наша справа доставляти інженерів і фізиків на планети».

Я чув, як дід диктував цей уривок, і, звісно, не збагнув нічого. А Павло Чарутін весь у цих словах. Подумайте, яка доля! Капітан дійшов до межі. Далі летіти нема куди. Відкривати світи нема де, а стати космічним візником не хочеться. І дідусь покинув космічні дороги. Спокій, шана, внуки, мемуари і двері «Сезам, відчинись». Так би він і закінчив своє життя, якби в нього не втрутився Радій Григорович Блохін, технік-будівельник за фахом, порушник спокою за покликанням.

Він з’явився в нас уже влітку. Рівнина з блакитними заметами перетворилася на усипаний конюшиною луг, гарячий, напоєний ароматом меду, а біла гладінь за дачею стала Куйбишевським морем. Стоячи біля хвіртки, я слухав шумний прибій. Інші хлопці, засукавши штани по коліно, глибокодумно дивилися на саморобні поплавці, що танцювали в сліпучих відблисках. Мені страшенно кортіло приєднатися до них, але мама не дозволяла мені спускатися до моря. «Не смій купатися, поки не навчишся плавати!» — казала вона.