Георгій Гуревич - Інфра Дракона

Мама схопилася за серце:

— Знову в космос! У твої роки! Ти з глузду з’їхав, дідусю!

— А які такі мої роки? — Дід трішки образився. — Мені вісімдесяти ще немає, в жовтні виповниться. А згідно статистики, середній вік зараз дев’яносто три з половиною.

— Невже молодих не вистачає? Хай Радій Григорович сам летить.

— Він полетить. Насилу добився я, щоб його ввели в команду… То ти візьмеш дачу?

— Якщо тобі шкода дачі, залиш її за собою.

— На двадцять дев’ять років?

Мама почула нарешті цифру.

— Дідусю, ти божевільний! Що ти робиш, чого тобі не вистачає? Ти самотній, звісно, тобі нудно, але я ж запрошую — живи з нами. Павликові потрібен наставник. У нього перехідний вік, мати вже не авторитет…

— Ну що ти, Катю! Я в таких справах не помічник.

— А якщо ти захворієш, дідусю? Адже лікарі у вас універсальні, усе потроху, до ладу нічого… Ані кардіолога [11] Кардіологія — наука, а також клінічний розділ медицини, які вивчають роботу серця, обмін речовин у серцевому м’язі, хвороби серцево-судинної системи, окремі захворювання системи кровообігу, їх діагностику, лікування та профілактику. , ані геріатра [12] Геріатрія — галузь клінічної медицини, що вивчає хвороби людей похилого і старечого віку; її завданням є з’ясування можливостей нормалізації обмінних і фізіологічних процесів у старіючих організмах. … Ні, як хочеш, я тебе не пущу.

— Хотів би подивитися, як ти мене не пустиш! — посміхнувся дід.

Але про всяк випадок почав натягати шубу з синтетичного горностая.

Коли він пішов, мама довго ще тинялася з кутка в куток, мимрячи собі під ніс:

— Втрата логічного мислення… старечий склероз… І таку людину — на тридцять років… Медичний огляд… Зажадаю… напишу…

Але нікуди вона не написала, і того ж року експедиція на Інфру Дракона стартувала з Кіліманджаро.

Між великим ковшем Великої Ведмедиці і неяскравим ковшем Малої тягнеться ланцюжок слабких зірок.

При деякому зусиллі уяви можна побачити там звивистий тулуб змії з підведеною головою. Це й є сузір’я Дракона. І все своє свідоме життя я піднімав у зоряні ночі голову, щоб відшукати пащу Дракона. Туди відлетів мій дід.

Двадцять дев’ять років — великий термін. Я виріс, закінчив школу, вибрав спеціальності. Птахівником я став — не пропала робота в живому кутку. Наш інститут виводить декоративних птахів. Співочими квітами називають їх у газетах. Досить складний шлях: райські птахи схрещуються з голубами і жайворонками. Доводиться марудитися і з виправленням спадковості. Але в результаті зараз у кожному саду на березах і соснах воркотять, переливаючись всіма барвами веселки, маленькі подоби павичів.

Я встиг обзавестися сім’єю (моя мати прихильниця ранніх шлюбів). Зараз у мене дорослі діти — син і дві дочки. Син, на жаль, хворий — слабкі легені. Бабуся все возиться з ним. Але це вже наше сімейне нещастя. А дівчатка хороші, здорові і здібні. Обидві відмінниці — одна закінчує музичну школу, друга мріє бути птахівником. Сподівається вивести райдужного солов’я.

Робота, турботи, клопоти… За двадцять дев’ять років багато що забувається. Звісно, все рідше й рідше дивився я на зоряну пащу Дракона. З пожвавленим хвилюванням слухали ми останні вісті у 2056 (двадцять дев’ятому за рахунком) році. Експедиція не повернулася. Яке нещастя спіткало її в дорозі? Хтозна? Щиро кажучи, я не дуже сподівався на повернення діда. Що не кажи, вісімдесят плюс двадцять дев’ять — вік порядний.

Ми все-таки поселилися на старій дідовій дачі.

Тут-таки неподалік, в Ульяновську, — Інститут декоративних птахів. На ранці двадцять хвилин польоту. У гарну погоду приємна прогулянка. У дощ, звісно, все проклянеш, поки залетиш за хмари.

Після терміну минуло ще три роки. І ось одного разу в літній вечір сидів я з Мариною (молодшенькою, майбутнім птахівником) біля хвіртки. Ми щойно повернулися з Ветлуги, птахів ловили там. У Заволжі є ще такі куточки… Ліс, болото, очерети. Ставиш сильце, щебет слухаєш, юшку вариш. Ані газет, ані радіо, ані людей. Неначе третє тисячоліття не настало ще.

Отож, сиділи ми біля хвіртки. Нагрітий за день луг поширював аромат теплого меду. У густій синяві неба носилися жовті, яскраво-червоні й мідно-зелені пташки. Але ось птахи пурхнули в кущі, почувся стрекіт… і невеликого зросту сивий чоловік незграбно приземлилася на лугу.

— Тут живе Катерина Кімівна? — запитав він, звільнившись від ранця. — Я хотів би її побачити.