Георгій Гуревич - Інфра Дракона

Ми всі тремтіли від нетерплячки, і Павло Олександрович найбільше, хоч і не показував виду. Адже це була остання ставка його життя, остання надія на зустріч із космічними братами. Він уже приготував увесь свій арсенал для міжпланетних переговорів: світлові сигнали, щоб повідомити, що два на два чотири, й інфрачервоні прожектори на випадок, якщо ті істоти бачать, мов сови. І камертони, якщо вони геть сліпі. І ультразвукові сирени, якщо вони чують ультразвук, мов кажани. Були у нього ще малюнки і моделі геометричних фігур, абетка з опуклими картинками — і подивитися можна і послухати.

Пам’ятаю вирішальний день — третє серпня. З ранку почали ми гальмувати. З’явився верх і низ, речі, забуті в повітрі, почали падати на підлогу. До середини дня темна плямочка Інфри почала помітно рости, гасити зірки одну за одною. Все більша й більша. А там зайняла майже півнеба. Повисла навпроти нас така собі чорна таріль. Зупинилися ми. Стали тимчасовим супутником Інфри.

І уявіть наше розчарування. Трохи помилилися наші астрономи. Вони визначили температуру атмосфери у плюс десять градусів, а насправді виявилося мінус шість. Все там було в атмосфері: метан і аміак, як на Юпітері, вуглекислий газ, як на Венері, повно водню і водяної пари — густі-прегусті хмари. І під ними лід, сніжні поля, тороси. А по торосах не полазиш. Тяжіння чотирикратне, ноги немов гирі, їх і не пересунеш зовсім. І товщина льоду — десятки й сотні кілометрів. Вибухами ми визначили.

Варто було летіти чотирнадцять років, щоб побачити звичайну арктичну ніч!

Ми всі були засмучені, а Павло Олександрович просто розчавлений. Не збулася мрія життя! Остання спроба зірвалася.

Тоді й склалося остаточне рішення: відвідати Інфру В також.

— Само собою зрозуміло! Вони ж поряд, — вирвалося в мене.

— Ні, це не само собою зрозуміло, Павлику, не знаю, як вас по-дорослому. У космосі свій розрахунок. На Землі від пального залежать кілометри, там — лише швидкості. І витрачають пальне не весь час, а лише при розгоні і гальмуванні. Найчастіше беруть запас на два розгони і два гальмування. Якщо зайвий раз причалили, отже, витратили паливо, назад полетимо повільніше, повернемося пізніше років на три. Тут уже економимо всіляко, розвиваємо малу швидкість — не вище за сорок кілометрів у секунду. В кінці минулого століття це вважалося за досягнення. Повземо потихеньку — майже рік від Інфри до Інфри. І спати ніхто не лягав — на рік не варто охолоджуватися. Дід ваш усе вибачався — йому здавалося, що задля нього ми погодилися затриматися. Насправді всім кортіло відвідати другу Інфру. Там, де тридцять років життя віддано, одним-двома роками рахуватися не станеш. Ніхто не хотів обернутися спиною до незвіданого світу.

І друга темна плямка виросла, погасила всі зірки навколо, зайняла половину неба. Знову пригальмували ми, перетворилися на тимчасовий супутник, послали ракету-розвідник у пітьму. Самі бачимо — цього разу пітьма не глуха. Зірниці раз у раз — грози під нами. При спалахах видно обриси хмар. Прийшло по радіо повідомлення від автомата — температура плюс двадцять чотири. Можливо, тому й помилилися земні астрономи, що змішали промені тієї крижаної Інфри і цієї — грозяної. Вийшло в середньому плюс десять — близько до істини.

Але щось не врахували ми в розрахунках, і наша ракета-розвідник зникла. Мабуть, потонула. В останню мить розгледіли ми на екрані водяну гладінь, круті косі хвилі. Послали другу ракету — ця облетіла кілька разів навколо Інфри. Бачили ми хмари, бачили дощ — прямий, не косий, як у нас зазвичай. Адже на Інфрі все важче в чотири рази, навіть краплі. Бачили знову хвилі. Усюди море, лише море, жодного острівця. І на екваторі океан, і на полюсах океан. Льодів ніяких. Це зрозуміло. На Інфрі тепло надходить зсередини, і клімат там однаковий — на полюсі і в тропіках. Скрізь тепло.

Льодів немає. Вода й вода… жодного острівця, хоч би вулкани стирчали. Океан, океан, суцільний океан. Посадили ракету на воду, зміряли глибину. У одному місці вийшло сімдесят кілометрів, у другому — лише три. Але суші не було ніде.

Стільки в цьому космосі несподіванок! Дарма кажуть: одноманітність і нудьга. Адже ми на що розраховували? Що на Інфрах цих, як і на нашій Землі, є океани і є суходіл. Розумні істоти (а в душі ми всі сподівалися на зустріч із розумними), природно, можуть розвиватися лише на суші. І зореліт наш був пристосований для посадки на тверду землю. Мимохідь ми збиралися подивитися й океан — відплисти від берега, спустити в глибину невелику батисферу. Але головне завдання було — вивчити материки.