Георгій Гуревич - Інфра Дракона

Він справді все передбачив. Залишив нам щонайдокладнішу настанову на весь зворотний шлях. Усе пояснював ґрунтовно, спокійно, неначе господарство здавав за описом. Листи написав прощальні друзям на Землю. Катерині Кімівні передав уклін. Павлика велів поцілувати у маківку. Забув, що я не дотягнуся. Для нас, космачів, земний час зупиняється, ми пам’ятаємо Батьківщину, якою покинули. Велів поцілувати. А так нічого не заповів. «Якби хлопець пішов у космос, — сказав він, — я б його націлив. А в земних справах Катерина краще від мене розуміється».

У останній вечір розпорядився влаштувати прощальну вечерю. Сам склав меню. Поставили улюблену плівку — хронікальний фільм «На вулицях Москви». Потім музику — дев’яту симфонію Бетховена дід ваш любив. Така вона бурхлива, закликаюча до боротьби. Шампанське пили. Це ціла проблема — в невагомій ракеті пити шампанське — воно норовить у повітря відлетіти. І співали пісню хором. Нашу пісню, дорожню:

Айша плакала, і Галя плакала, і Толя все відвертався, носом шмигав. А я захмелів трішки і запитав, наважився: «Невже вам не страшно, Павле Олександровичу?» А він мені: «Радію, любий, звісно, страшно, і найбільше боюся, що даремно я це затіяв. І не побачу я нічого, лише чорну воду…» А я за руки його схопив:

«Павле Олександровичу, а й справді, може, немає нічого. Відмініть!»

— Відмінив? — зітхнула Марина.

— Магнітофон у вас є? — запитав Блохін сухо.

І декілька хвилин опісля з тихого шелестіння стрічки виник знайомий голос. Немов і не було десятків років і десятків мільярдів кілометрів Я відчув себе хлопчаком, що забився в кут канапи. Як і в дитинстві, хрипкий бас, старанно вимовляючи звуки, диктував черговий розділ спогадів.

— …Вимкнув прожектор, — повідомляв дід. — Пітьма не абсолютна. Весь час зірниці чи блискавки, короткі й гіллясті. При спалахах видно хмари, пласкі, мов покривало. На Юпітері такі самі. По краях баранці. Повітря густе, і на межах повітряних потоків короткі вихори.

— Не самий початок, — пояснив Блохін. — Але там, попереду, весь час перешкоди.

Голос діда раз у раз уривався розкотистим гуркотом, улюлюканням, свистками, завиванням. Неначе дідьки танцювали навколо приреченого, радіючи здобичі. А дід спокійно правив своєї:

— Нижче повітря прозоріше. Бачу море. Лаково-чорна поверхня. Невисокі хвилі, мовби брижі. Падаю поволі, повітря дуже густе. Тримаю палець на кнопці, то вмикаю, то вимикаю прожектори. Вага неймовірна, поворушитися важко, мов на льодовиках Інфри А. Навіть язиком рухати важко.

І раптом радісний вигук:

— Птахи! Світні птахи! Ще одна і ще. Три відразу! Промайнули й нема. Хіба телевізор помітить таке? Тут потрібно очима ловити. Встиг побачити. Голова кругла, товстий тулуб. Крильця маленькі, тріпочуть. Далебі, схожі на наших летючих рибок. Можливо, це й є риби, а не птахи. Але летіли високо.

Сильний плюскіт. Пауза.

— Шум чули? Це я у воду увійшов. Добряче вдарився. Навіть коліна хруснули. І хребет болить. Утім, не має значення. Вимкнув світло. Звикаю до темряви.

Трохи згодом:

— Радію, любий, не даремно! Це темне море — живий суп: вогники так і мелькають — жовті, блакитні, найчастіше — червоні. Бачу риб — у одних світиться паща, у других плавці. Потвори страшенні, але дуже схожі на наших глибоководних. Середовище таке саме: великий тиск, чорна вода. Одна рибка так і танцює, переливаючись усіма барвами веселки. Що за танець? Нумо, освітимо прожектором. Ага, щось нове. Рибка потрапила в мережу — подобу підводної павутини. І павук тут-таки. Мерзенне видовище: рот, мішок і мацаки. Роззявив рот і натягається на рибу, мов рукавичка. Вийшли з поля зору. Не бачу більше.

Поринаю поволі, на метр-два в секунду. Знову вимкнув прожектор. За вікном вогненна завірюха — світні вихори, хвилі, хмари. Скільки ж тут всілякої дрібноти! Ймовірно, на кшталт наших креветок. Що глибше, то густіше. На Землі навпаки — у глибинах життя бідніше. Але там тепло надходить зверху, а тут знизу.

А це що? Довге, темне, без голови і без хвоста. Кит, кашалот? Рухається швидко, за ним світляний струмінь. Ряди вогників на бічній лінії, мовби ілюмінатори. Невже підводний човен? Чи щось інше, ні з чим не зрівняне. Сигналізую про всяк випадок прожектором: два-два-чотири, два-три-шість, два-два-чотири.

Не звернули уваги. Пішли управо. Не видно.