Георгій Гуревич - Інфра Дракона

Прожектор намацав дно. Якесь вузлувате коріння на ньому. Подоба коралів або морських лілій. Бачу товсті стебла, від них пагони звисають чашечками вниз… деякі впритул упираються у дно. Наші морські лілії дивляться чашечками вгору, вони ловлять тонучу їжу. Що шукають ось ці у намулі? Гниючі залишки? Але не всі упираються в дно. Невже вони ловлять тепло? Але тоді це рослини. Рослини без світла? Неможливо. Втім, світло йде з дна — інфрачервоне. Чи можна за рахунок енергії інфрачервоних променів будувати білок, розщеплювати вуглекислий газ? Ось проблема для земних енергетиків — двигун, що використовує кімнатну температуру. Ці рослини обов’язково треба доставити на Землю. (Подумайте, за декілька хвилин до смерті людина розмірковує на наукові теми!) Я отримав відстрочку, — продовжував дід. — Застряг у заростях біля дна. Можу оглядати не поспішаючи. Все більше переконуюся, що піді мною рослини. Ось товста безока риба жує пагін. Інша — зубаста й довга — схопила товсту, злетіла вгору. Потік їжі йде тут із дна на поверхню. Світні птахи — остання інстанція. А ось ще якісь чудиська — помісь черепахи з восьминогом. Восьминогами я назвав їх для порівняння, насправді вони п’ятиногі. П’ять мацаків — один ззаду, мовби кермове весло, чотири з боків. На кінцях потовщення з присосками. У одному з передніх мацаків — сильний світний орган. Схоже на ліхтарик. Прямий промінь так і бігає по стеблах. На спині щит. Очі рачачі, на рухомих стеблинках. Рот трубчастий.

Я так детально описую, тому що ці істоти пливуть на мене. Ось зараз дивляться просто в ілюмінатор. Страшне відчуття — погляд цілком осмислений, зіниця з кришталиком, а райдужна оболонка фосфоресціює [15] Фосфоресценція — це люмінесценція (світіння твердих тіл, газів чи рідин, що під впливом певного джерела енергії не супроводжується тепловим випромінюванням), яка продовжується після зупинки дії збуджуючого фактора. мертвотно-зеленим світлом, мов у кішки. Я читав, що у земних восьминогів людський погляд, але сам не бачив, не можу порівняти. Їх четверо. Підпливли до батисфери, всі по черзі зазирнули в ілюмінатор. Батисфера здригнулася. Потягнули її, чи що? Звичайна логіка тварини — якщо щось рухається, треба схопити і з’їсти. Нелегко їм буде розгризти мою сталеву шкаралупу. Наразі спасибі їм — зрушили з місця. А то я боявся, що мені доведеться до самого кінця сидіти в підводному лісі.

Дно йде на похил. Заростям кінця немає. Але дивна річ — рослини вишикувалися правильними рядами, мов у плодовому саду. Щось громіздке повільно рухається, зрізаючи цілі кущі під корінь. Ну й ненажерлива почвара — так і ковтає кущі. Бачу кепсько, десь збоку повзе цей живий комбайн. Попереду гряда скель. Пропливли. Чорна безодня. Батисфера опускається вниз. Тиск наростає. Прощавайте! Москві вклоніться!

Секундна пауза. І нараз крик, майже волання:

— Тріщина!

Почулися дзвінкі удари, все частіші й частіші. Вочевидь, краплі води, прорвавшись у камеру під тиском, обстрілювали її, мов із рушниці.

Дід зойкнув. Можливо, водяний дріб поцілив і в нього. Відтак заговорив скоромовкою:

— На дні безодні споруди. Місто. Освітлені вулиці. Куполи. Кулі. Плаваючі башти. Всюди вони… Невже це й є…

Гуркіт. Крик болю. Булькання.

І торжествуюче, з гучним присвистом протяжне завивання перешкод.

З тихим шелестінням крутиться безмовна стрічка. Марина втирає сльози. Загинув наш дід! Загинув на дні океану, так далеко, на чужому, чорному, невидимому навіть сонці. Блохін перервав сумне мовчання.

— Я розумію, ви втратили його зараз, вам важко. А ми звиклися, стільки років минуло. Горювали, потім притерпілися. Мені-бо найгірше було, я один у зміні залишився. Всі роки цілком сам. Міряв і рахував, рахував і міряв. Словом перемовитися нема з ким. Мов маніяк, виголошував промови перед сплячими в холодній воді. Дні в календарі викреслював. Спати лягав раніше, мріючи уві сні побачити Землю.

Марина, змахнувши сльози, узяла його за рукав. Жалість до живого пересилила смуток про того, що відійшов.

— Це все позаду, — сказала вона. — Тепер ви вдома, серед друзів. Тут сонце, музика, квіти і птахи. Вас поважатимуть, піклуватимуться про вас. І я упевнена, знайдеться жінка, яка оцінить вас і покохає.

Що я чую? Моя дочка говорить такі слова!

Як він подивився на неї! Один лише погляд кинув.

І стільки було в ньому поблажливості, співчуття навіть, неначе не ми його, а він нас жаліє…

— Вам не збагнути цього, дівчинко, — сказав він погордливо. — Ви домашня тварина, а я старий космач. Ми живемо і вмираємо в дорозі, на небесних шляхах. Через день я полечу назад на Інфру.