Сергій Григор'єв - Третій варіант

Він за перші ж два дні роботи навіть змарнів і схуд, як після затяжної хороби.

На третій день зайшов увечері лікар і дуже здивувався… Сторінок із сорок, найтрудніших початкових сторінок, Миколка проковтнув без усякої сторонньої допомоги…

— Та ви, татку мій, — сказав лікар, — виходить, не вжарт зацікавилися «людиною»…

— Добрий жарт, — пробурчав Миколка, — я навіть сновижу всякими там кишками, м’язиками й тельбухами… Ви знаєте, вчора мені так видавалося, немов з мене самого злупили шкуру, щоб подивитися, що там таке…

— Та ну, татку мій?.. Ну?..

Доктор заінтересувався цікавим упертягою. Оглянувши Вано, що був трохи занедужав, він просидів із хлопцем допізна, пояснюючи йому трудні місця.

— Людський організм, батечку мій, це тобі… знаєш… структура…

— Да…

Лікар був дуже підсліпуватий, а тому й дуже добродушний… Він частенько став зазирати до хлопців, дуже з ними подружившися. Спочатку Миколці лікарева допомога не дуже подобалася, бо він хотів «сам дійти» кінця анатомії. Та лікар крім «людини» знав іще багато всяких інтересних речей і вмів просто й цікаво про все розповідати.

Найбільше зацікавився Миколка світом найдрібніших невидимих людських ворогів і друзів — мікробами, бактеріями, бацилами.

А доктор Скальпель — фахівець-бактеріолог; і Миколка завжди тепер вільної хвилини тирчав у нього в лябораторії біля мікроскопа, кінчаючи тимчасом і свої «розрахунки» з анатомією.

Миколка вже був узявся й до фізіології — це для нього була ще складніша наука, — як лікар десь зник, зник…

Микола ждав його й удома, ходив і до амбуляторії — дізнався: виїхав доктор Скальпель на якийсь з’їзд.

Отже довелося другу половину книжки брати самотужки. Миколка просто млів од тої каші, що заварилася в нього в толові, від трудної роботи — він таки не міг усього як слід засвоїти.

— Ех… якби Скальпель…

Але треба звикати до всього доходити самотужки.

— Треба так треба!

Одного разу розгніваний Вано Сванідзе покинув Миколку, стомленого, на ліжку. Миколка рішуче відмовився піти до театру, бо його внівець зморила анахтемська книжища і він метався по ліжку, намагаючися заснути. Творилася дивна штука — Миколка виразно відчував, як він засипає. Такого не бувало з ним ніколи.

Зачулося йому, що грюкнули вихідні двері. Забрязкотіло в передпокої відро. І чийсь сердитий, дуже знайомий, голос пробурмотів:

— А, диявол, порозкидали тут цеберки на дорозі…

Крізь міцний сон Миколка зрозумів, що це ніхто інший, як Скальпель.

Коли ж він устиг повернутися? Скальпель? Дивно.

А заводський лікар ніяк не міг вибратися з передпокою, намацуючи дорогу. Як ми вже говорили — він був дуже добродушний, а тому дуже недобачав. Він навіть удень спотикався мало не на рівному місці й валяв геть усякі речі, що лежали від нього таки далеченько… Миколка збагнув це все крізь сон, але прокидатися не хотілося — дуже вже добре пригріла його тепла постіль.

— Гей, хлоп’ята. Чи живий хтось? Живий хто єсть?.. — лікар безпомічно лапав руками по стінах.

«Треба прокинутися», — думав Миколка, але замість цього — дзвінко захріп і так і лишився поніжитися в теплоті й дрімоті.

Скальпель урешті таки добрався в кімнату, крізь морок побачив розкиненого крижем Миколку. Власне, не побачив, а почув його хропіння й здивовано покрикнув:

— Татку мій. Доброго здоров’я… Люди добрі в клюбі сидять, роботу роблять, а він спить… а кури не сплять… Як же це так, а?..

Данильченко розплющив очі, винувато посміхнувся, але не підвівся. Тільки пробурмотів сонно:

— Це все фізіологія. Я так би не заснув… Вона така трудна, що чорт її знає.

— О, татку мій, не лайтеся… То ви над фізіологією сиділи?.. Чудесно… Так, так… Сьогодні, знаєте сонце вдень — дуже того… припікало…

— «Павучок», — чомусь пригадалося Миколці…

Лікар намацав на стіні вимикача й крутнув світло.

— Так ви, татку мій, над фізіологією сиділи? Дуже добре. До речі, я вам один фізіологічний дослід покажу… Нічого, нічого, лежи… — лікар перейшов на «ти». — Лежи, лежи, дай лише руку… От так.

Він сів на стільця, поряд з ліжком, узяв Миколку за руку й, уважно глядячи йому в очі, сказав:

— Дивися на мене просто й нічого не бійся… Добре…

Данильченко недовірливо посміхався. «Мікроскоп…» — хотів подумати й раптом у страсі помітив, що лікар став дуже зменшуватися в розмірах тіла, танув, як крижинка під сонячним промінням «І справді мікроск…»