Сергій Григор'єв - Третій варіант

І аж у кінці, біля величезних вікон, стояв на низьких лапках довгий брунатний робітній стіл.

Нарком сидів згорблено по той бік столу, й було видно лише його русяву велику лобасту голову й худі гострі плечі.

Зачувши кроки, кін повільним рухом підвів голову, й на професора глянуло зморене щоденною й втомою, аж землисте, з руденькою борідкою й вусиками лице. Карі жваві очі пильно оглянули Горського.

Професора в першу мить уразила колосальна портретна несхожість наркома.

На портретах це був показний мужчина з мужнім натхненим лицем. Зараз же за столом сиділа стомлена невеличка худорлява сіренька людина (сірий неновий костюм підсилював це вражіння), звичайна й подібна до тисячі людей.

— Професор Горський? — запитав тихо нарком і, не чекаючи відповіді, гостинно рукою показав на тверде дубове крісло. — Прошу сідати. Ви в справі Академії.

Професор мовчки вклонився й подав листа.

Нарком прочитав і знову підвів голову; несподівано лице йому ожило, карі стомлені очі зацікавлено заіскрілися в чоловічках, і від цього лице прибрало привітного й товариського вигляду.

— Це в районі Підкаменної Тунгуски, за Кежмою, якщо не помиляюся? — заговорив, невідомо чого зрадівши, нарком.

Професор здивовано поглянув на нього.

— Вам, здається, відомі ці місця?

— Дуже знайомі, професоре, дуже! — усміхався нарком.

Професор здогадався й зі щирою пошаною промовив:

— Каторга, мабуть?

— Ви вгадали. О, професоре, це прекрасні й страшні місця — джунглі радянські. А от цікаво, ви певні, що знайдете щось?

— Буду сподіватися, що знайдемо… — ображено відповів Горський.

Нарком несподівано відкинувся на спинку свого крісла й засміявся молодо, по-хлопчачому.

— Ви повірите — задор бере, — кортить поїхати поглянути. А що якби з вами поїхати? Га? Що ви на це скажете? А?

І професор Горський, що вмів володіти собою, як заправський актор (звичка від лекцій і банкетів), зачарований простотою й привітністю, розгублено й збивчасто пробурмотів:

— Що ж, я прошу… звичайно, радий… надзвичайно…

Нарком примружив очі й просто рукою поскріб тім’я…

— Хороше діло — помріяти! Ну, нічого! — В наркома погасли в чоловічках іскорки. — На весні думаєте рушати? Ви були там — о, це добре! А от цікаво — мабуть, колосальна штукенція? А? Приблизно?

О, це інша справа! Ну, яка може бути цікавіша для професора розмова, як не про аероліт? І вчений, повний гордощів, поважно промовив:

— Це колосальний аероліт, перший у світі. Щодо розміру, він має приблизно з півсотні мільйонів тонн.

Нарком уражено подивився на професора й захоплено повторив:

— Пів-сотні мільйо-нів тонн!.. Ну, професоре, та коли по вашому вийде, що він складатиметься з самої залізної руди, то нам доведеться там завод металюрґійний будувати. — І нарком весело пожартував: — Непередбачений внесок в індустрію нашої країни! Ну що ж, — хай щастить вам! Вісім тисяч не шкода, але, — нарком хитро усміхнувся, — скажіть Академії, що це аванс з майбутньої дотації. Добре?

Професорові Горському не вірилося, що сьогодні кінець турботам і біганині. Він підвівся й шанобливо вклонився, прощаючись з худенькою заклопотаною людиною. Нарком простяг руку.

— Бажаю успіху. Хай щастить! Маєте прихильника й ретельного спостерігача вашої роботи. Щасливо!

Доктор Скальпель великий фантазер:

— Сонце золотим павучком снує з годину над землею своє проміння — кого живлячи, а кого й умертвляючи. Чистота вітає його, золотого павучка — сонце бо збурює пил. Якщо сонце купається в чистім повітрі, в свіжій воді — це називають здоров’ям. Драстуйте… Доброго здоров’я…

Доктор Скальпель говорить далі: що сонце павук.

— А кому, яким чистулям, не сподобається тендитне запорошене павутиння, що де-не-де само злегенька снується по кутках цієї кімнати? Сірі волохаті пасма, мертві пасма, немов ховають у собі якісь тайнощі. Там бо не водяться навіть і павуки.

Так доктор Скальпель намагається іронізувати. А помітивши прийшлий болящий люд, спохвачується й ще раз повторює: