Курт Воннегут: Галапагос (журнальний варіант)

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Курт Воннегут (нар. 1922 р.) — видатний американський письменник, чиї твори широко перекладаються і в нашій країні. Радянському читачеві добре відомі його романи «Утопія-14» (1954), «Колиска для кота» (1963), «Дай вам боже здоров'я, містере Роузвотер» (1965), «Бойня № 5» (1969), «Сніданок для чемпіонів» (1973), «Несхибне око» (1982), численні оповідання. Читачі «Всесвіту» мали змогу познайомитися з новелою-сценарієм «Сила духу» (1983, № 6) та написаним 1976 року романом «Балаган, або Кінець самотності» (1984, № 12).

У творах Воннегута органічно поєднуються елементи фантастики, утопії, сатири й гротеску. Всі вони присутні і в новому романі письменника «Галапагос» (1985), дія якого починається в 1986 році й триває… мільйон років. А розповідь із того неосяжного майбутнього, із 1001986 року, широко вдаючись до ретроспекцій, веде… дух. Атож, дух такого собі Леона Траута, сина невдатного письменника-фантаста Кілгора Траута, що був персонажем кількох попередніх романів Воннегута.

Нова Воннегутова притча-антиутопія являє собою дальший розвиток теми майбуття людства, яка червоною ниткою проходить крізь усю творчість письменника. Та гіркий висновок автора про те, що цивілізація вже неспроможна зберегти життя на планеті, усе ж таки не перекреслює надії — про це доволі промовисто свідчить поставлений ним до роману епіграф із щоденника безневинної жертви фашизму, єврейської дівчинки Анни Франк: «Всупереч усьому, я все-таки вірю, що за природою своєю люди добрі».

З англійської переклав Вадим ХАЗІН[1] Хазін Вадим Ісакович (нар. 1937 р.) — інженер-геолог, кандидат технічних наук, доцент Київського інженерно-будівельного інституту. Перекладає з англійської, іспанської, італійської, польської мов. У його перекладах на українську побачили світ, зокрема, романи та повісті Агати Крісті, Мартіна Кейдіна, Хорхе Ікаси, Лісандро Отеро, Ігнасіо Карденаса Акуньї, Ернесто Карденаля.

Перекладено за виданням: Kurt Vonnegut. Galapagos. New York, Delacorte Press / Seymour Lawrence, 1985.

Абуло так.

Рівно мільйон років тому, в році 1986-у після Різдва Христового, місто Гуаякіль було головним портом маленької південноамериканської держави — Республіки Еквадор, чия столиця Кіто розташована була високо в Андах. Гуаякіль лежав за два градуси на північ від екватора — уявного бандажа планети, на честь якого країна й дістала свою назву. Там завжди було спечно й вогко, бо місто стояло на багнистій місцевості, де били численні джерела і де зливалися перед впадінням в океан, який у тих місцях не знав штормів, кілька річок, що стікали з гір.

Цей морський порт містився за кілька кілометрів од відкритого моря, і ті кілька кілометрів теплих, наче бульйон, вод звичайно були вкриті рослинними рештками, що прибивалися до пальовик причалів та якірних ланцюгів.

Людські істоти тоді мали набагато більший мозок, ніж нині, й захоплювались тим, що розгадували таємниці. Одна з них 1986 року полягала в тому, яким чином стільки різноманітних представників тваринного світу, нездатних пропливати великі відстані, опинились на архіпелазі Галапагос — гористих островах вулканічного походження на захід від Гуаякіля, відокремлених від материка тисячею кілометрів дуже глибокого моря з досить холодною, завдяки течіям з Антарктики, водою. Коли людські істоти відкрили ці острови, їх населяли вже й гекони, й ігуани, й рисові хом’яки, й лавові ящірки, й павуки, й мурашки, й жуки, й коники, й різноманітні кліщі, не кажучи вже про гігантських черепах.