Сергій Григор'єв: Третій варіант

Професор непорушно й мертво сидів, схилившись над знайомими до дрібниць матеріялами.

Потім важко одсунув од себе пожовклі аркуші й притулився до м’якої спинки. Пригадав, як п’ять років тому з провідником-тунгусом вийшов з Таншету й ледве не досяг Великого Болота, де, без сумніву, впав аероліт.

Професор відчув, як ураз підвелося в грудях вперте й молоде бажання.

Хай, його забере!

Горський таки своє візьме!

Завтра ж у наступ! У рішучий наступ! Професор потер сухі холодні долоні, підвівся з крісла й пройшовся до вікна.

У наступ!

За вікном мрячило сіре ленінградське небо й од вуличних ліхтарів випромінювалися косі мерхотливі веселки.

Професор знову потер руки й у голос промовив:

— У наступ…

І скажуть же, що людина в сорок (з гаком) років не здатна бігати, метушитись і по-молодечому горіти. Коли б усі петлі й кінці, якими професор Горський змережив останніми днями суворо пляновий Ленінград, зміряти й скласти до купи, вийшов би не маленький відтиночок, завдовжки не менший як на сотню кілометрів.

Усі установи вітали наміри дорогого Валентина Андрієвича, захоплено ахали, а коли він розповідав про таємничий «небесний камінь», ледве не ляскали в долоні. А от, коли починав натякати від імени Академії про кошти (що їх, на жаль, мовляв, не дає Академія), всі, на диво однодушно, запобігливо ахали й казали: ах, який жаль, що в нас у кошторисах не передбачено таких сум!

Тричі скликала комісія експедиційних досліджень збори. Говорили про негайність справи, про потребу експедиції, про світове наукове значення цієї справи, й тричі, дійшовши до проклятого слова «гроші», президія безпорадно розводила руками, знизувала плечима й не знала, що ж їй робити.

Для вірної постави діла треба було провести складне й важке в умовах місцевости повітряне фотоздіймання. Обов’язково треба зробити магнеометричні знімки, а як перевести на мову цифр, це значило — потрібні десятки тисяч карбованців. Без допомоги інших організацій Академія була безсила.

Бідолашний кошторис зрізали й безжально пошматували. Професор мовчав — він ішов на все.

Він згодився на мізерний мінімум, що визначав собою вісім тисяч, покладаючи в думці великі надії на прибутки від лекцій, що їх він даватиме протягом довгої путі. Його втішали, що це, мовляв, хай буде лише почин, і на потім обіцяли золоті гори.

Та коли діло дійшло й до мінімума, виявилося, що Академія не може асигнувати й цих грошей. Тоді довелося звернутися до Раднаркому по спеціальну дотацію.

Професора Горського особисто командировано до столиці. Не гаючи часу, другого ж дня професор зібрався в дорогу.

Професор Горський прокинувся аж під Москвою — бадьорий після сну й відпочинку.

Полежав трохи, заклавши руки за голову, й, згадавши, що сьогодні доведеться бути в наркома, відчув, як усередині приємно й боязно залоскотав знайомий у запалі холодок. Швиденько почав одягатися. Поїзд мчав серед високої зеленої посадки, а коли траплялися прогалини, на мить мелькав осінній тихий ляндшафт.

Вагон м’яко погойдувався, поскрипували ресори, а колеса вистукували свій шабльонний і знайомий ритм.

Горський замовив чай. У купе, крім нього, нікого не було, отже — можна спокійно подумати на самоті.

Тихо розмішував чай, дивився в вікно й силкувався уявити авдієнцію в наркома. Кріпись, товаришу Горський, від цієї авдієнції залежить, принаймні зараз, — усе! Цікаво, з чим ти повернешся додому. Дуже цікаво…

За вікном почали пролітати поодинокі будівлі, далі — частіше й частіше — професор упізнав околиці Москви.

Хапливо підвівся, звичним рухом пригладив голову й почав лагодити речі. Поїзд, що розгонисто мчав, врешті м’яко почав збивати ходу й за кілька хвилин став під довгим дахом Жовтневого вокзалу.

Професор, примружуючи очі від ясного й холодного осіннього сонця, вийшов з вокзалу й перед тим, як покликати візника, зупинився на хвилину на сходах, посміхнувся до сонця, набрав у груди більше повітря й подумав: «Ну, рушаймо, професоре».

Великий, на всю підлогу, кімнату устеляв м’який килим — єдина прикраса цього просторого, без зайвих оздоб, кабінету. Сірі строгі стіни змережено безліччю діяграм і схем. Ліворуч, біля стіни, стояв довгий стіл, застелений червоним важким сукном, а навколо — рівним, строгим рядом — прості дубові стільці з високими спинками.