Сергій Григор'єв: Третій варіант

— Що воно?

— Щось.

Миколка підскочив на ліжку… Він зненацька сам відчув, що й із ним твориться така ж сама штука: він ногами вже не сягав додолу…

Скальпель сміявся:

— Татку мій, кажу тобі, не бійся. Це — звичайний фізіологічний досвід… — сам він уже сидів на стільці з ногами, а на зріст став такий маленький, як п’ятилітня дитина й говорив тонким-претонким голосочком.

Проте Миколка чув його чудесно. Та й багато чого іншого дочувався він, чого раніше зовсім не знав; під долівкою з надзвичайним писком вовтузилися миші, мухи, літаючи, надзвичайно дзвінко дзижчали; шум із вулиці обернувся на страшенний гам, немов там сталося щось надзвичайне…

Лікар уже дійшов зростом до немовляти і, голосно сміючись, перескочив зі стільця на ліжко — без чобіт, штанів і сорочки — голісінький: уся одежа впала з нього додолу, але він тримав Миколку за руку.

— Звичайнісінький досвід, татку мій, і більше нічого, більше нічого. Ти знаєш, скидай усю одежу, вона нам тільки заважатиме…

— Хороший досвід, дідько його знає! — цокаючи зубами зі страху, бурмотів Миколка, виконуючи докторову пораду.

Його страшив галас: і в кімнаті й під помостом, і на горищі й на вулиці, — все навколо гуло, шипіло, стукало, брязкало.

— А то що? — спитав Миколка.

— Наше тіло зменшується, — відповів лікар. Отже, загострюється й наш слух, ми починаємо сприймати звукові хвилі високого напруження. Нічого, нічого, татку мій, далі гірше буде.

«Далі — гірше, далі — гірше» — стукало Миколці в голові.

— А що ж буде далі? — спитав він украй затривожений.

Йому здавалося що гіршого нічого бути не може.

На відповідь доктор загадково посміхнувся.

Вони обоє через хвилину зменшилися до зросту двотижневих котят, а ліжко видавалося за цілий майдан.

— Не вистачає тільки, щоб ми ще занявчали, — боязко сказав Миколка, але не дістав відповіді, бо Скальпель занепокоєно позирав угору.

— А то що? — повторив своє звичайне запитання Миколка.

— Мяу… — відповів добрий доктор. — Ми здається, проґавили на одному ділі…

— Що? Що я покинув свій варстат і пішов з вами блукати?…

Миколку мучили докори сумління.

— Та ні… Ти бачиш, що твориться в повітрі? Бачиш?

Миколка давно звернув увагу на повітряні сфери: там клубилися якісь хмари.

— Це пилюка, порох, — пояснив лікар. — Ми раніше його не помічали… А тепер… Гм…

— Що «гм»?

— Я, татку мій, боюся, коли ми зменшимося більше, то ця пилюка стане за величезне каміння… Чи ти бачиш, як сиплеться на ковдру?

Осідала пилюка й справді дуже навально. Це не віщувало нічого приємного.

— Ну так припиніть свій досвід… А? — запропонував Миколка.

Лікар покивав головою:

— Тепер уже запізно. Всяку справу треба кінчати.

Лікар знову загадково посміхнувся. Загадково тому, що він по-старому недобачав і мусів добре пильнувати щоб не загубити десь у ковдрі свого приятеля.

— Хоч би Вано Сванідзе де стрінути… — лебедів Микола Данильченко. — І взагалі…

А стіни розійшлися вшир і вгору, — електрична лямпочка блимала в недосяжних високостях: «На небі», — пожартував лікар, звуки, що досі дратували вухо, кудись зникли, а замість них бриніли нові: мельодійний дзвін, тремтіння переливами, суцільне клекотіння.

— Наші вуха вже не сприймають звичайних для нас звукових коливань, — сказав лікар. — Ми чуємо зараз так, немов мухи…

Через кілька хвилин вовняна ковдра обернулася на тропічні джунглі з віковічними деревами по кілька обхватів. Цей дрімучий ліс оселяли якісь дивні тварини. Лікареві й Миколці раз-у-раз доводилося робити по кілька кроків одне за одного, бо їхні розміри меншали й меншали, а так вони могли розгубитися серед буйних зарослів. Власне, вони вже не помічали свого зменшування. Не було звичайного оточення, що проти нього можна було б рівняти свій зріст. Навіть здавалося, що не вони зменшуються, а ростуть, неймовірно швидко ростуть оті дивні безлисні дерева.

— А воно, знаєш, тогенько… — процідив лікар. — Того… — поправився він.

— І взагалі… — кинув незадоволено головою його супутник, що оригінально висловлюватися не міг.

Хоч величезні вовняні стовбури були без корони, розщіплюючись лише на самім верховітті, і хоч «небо» було не хмарне, — в вовнянім бору засутеніло. Електрична лямпочка десь зникла безслідно. Тепер світилося чи саме повітря, хвилясто вируючи, чи просто всі речі. Але все ж таки було темно: така от була властивість цього дивного світла.