Сергій Григор'єв - Третій варіант

— Ми зараз не сприймаємо звичайних світлових хвиль, — намагався пояснити лікар, — усе це світло залежить од якихось хвиль високої частоти, навзірець рентгенівських, а може ще яких — науці невідомих…

А Миколка мовчав, пригнічений незвичайним оточенням і своїми думками.

— А в фабзавучі за цю прогулянку станеш іще й прогульником.

Вони вже з великими труднощами пробивалися крізь гущавину вовняних кущів, відбігаючи щокрок від усяких потвор — без очей і непевних розмірів. Але ці марюки мали виразні наміри — підобідати.

— Ну, ну, — мовив лікар, — ти, татку мій, давно, мабуть, не трусив своєї ковдри… Скільки в ній усякого мерзотиння набралося.

Крити нічим. І Миколка простосердно признався, що через роботу ковдру свою, мабуть, місяців зо три не вибивав.

Наші мандрівники вже не зменшувалися, а вовняні нетрі перестали рости.

— Так, — сказав лікар, — ми зменшилися з тобою до певних величин… Ти собі знаєш, що зараз ми менші за ті порошинки, що їх іноді можна бачити в соняшнім павутинні… — Скальпель завжди полюбляв усякі образні порівнання.

Дивно: сонце він називав колись золотим павучком.

— Виходить, — з полегшенням відмовив Миколка, — ці звірі — істоти мікроскопічні… Це те, що ви мені показували в мікроскоп.

— Звичайно. Нормальна людина ніколи й не побачить без мікроскопа… Та й то хто зна… А ми — ненормальні…

— Ви на що натякаєте? — хотів спитати Микола.

Та приятелі простували хащами «праліса», тримаючись за руки.

Які ж тут можуть бути натяки? Говорити доводилося пошепки: дуже вже страшно було потривожити когось із мешканців ковдри.

— Ну і що ж, — у страсі покрикнув молодший турист — уся ця звірина збуджує в людини хороби?

— Ні татку мій, ні… — заспокоїв його старший. — Ця вся нечисть — звичайні одноклітні організми, істоти, здебільшого для людини не ворожі; але нас вони зараз можуть проковтнути. Так, так татку мій: раз — і немає… А ген, — додав він, показуючи на дві покручені деревини, що заховалися під стовбуром величезної вовняної волосини, — ці вже для нас зовсім безпечні, але людству взагалі вони чинять надзвичайну шкоду… — лікар своїм звичаєм почав читати лекцію.

— Оттака ловись, — недовірливо мовив Миколка, підходячи до колод і без усякої уваги копирсаючи в них пальцем. — Що ж воно за дрова?

— Це — знамениті «палички», що дають людині туберкульозу.

— Туберкульозу? — відскочив Миколка, дуже переляканий. — От чорт, чому ви не сказали мені зразу?..

— Ти страхопуд, — сказав доктор, сідаючи на одну з колод і знаком пропонуючи товаришеві сісти поруч. — Ти будь певен — нам ці «палички» — все одно що дрова. Вони втрапили в непідходяще оточення, дуже сухе й без усяких поживних речовин; тепер вони глибоко заснули…

— А як прокинуться? — таки непокоївся Миколка.

— Повторю ще раз: ти страхополох і панікер…

— А ви — Скальпель… Можуть же прокинутися. Щоб чого ще не сталося…

— Кажу ж, не прокинуться. Для цього треба, батеньку мій, щоб вони залізли до ранки на людській шкурі чи в легені кому, чи в кишки.

— А як же вони можуть туди залізти? — з подивом спитав Миколка, поглядаючи на свою зовсім невелику руку.

Зовсім невелику — проти цих туберкульозних «паличок».

— Ти, друже мій, — посміхнувся лікар, — таки забуваєш про наше особливе становище проти інших людей. Адже ми тепер істоти невидні на просте око; і туберкульозну «паличку» звичайна людина теж побачити не може. Хіба що в мікроскоп…

— Тоді — що ж, — погодився Миколка.

Йому стало трохи ніяково.

— Отож, — провадив далі лікар, недбало лягаючи вздовж «палички». — Якщо ця «друзочка» втрапить на пошкоджену людську шкуру, може затіяти людині туберкульозу на шкурі… Якщо зайде в легені — то тут уже розпочинаються сухоти; в кишках — теж туберкульоза, що звичайно кінчиться смертю…

Миколка з великою злістю приглядався до двох «дровинячок», таких невидких і нешкідливих у теперішньому їхньому стані.

— Як вони забрели до цієї ковдри? — спитав він, насупившись.

— А дуже просто. Хтось хорий на сухоти в тебе в кімнаті кашлянув чи плюнув: з мокротою в повітря вилетіли з його організму ці «палички»… Може, вони спочатку впали додолу, а потім, коли рідина, що їх оточувала, висохла, вони з повітряним струмом понеслися вгору Ну, а на ковдру спуститися їм уже нічого на важить… Та й порох міг їх, падаючи, захопити…

Микола з серцем попнув одну з колод і з подивом помітив, що глянцювата кора її ввігнулася від удару всередину й так лишилася. Лікар зараз же пояснив: