Сергій Григор'єв - Третій варіант

— Туберкульозна «паличка» вся затягнена воскуватою оболонкою, а тому стінки її такі м’які. Ця оболонка спричиняється до того, що туберкульозна «паличка» дуже живуча і довго може лишатися живою в людському тілі, збуджуючи в ньому затяжну, так звану, хронічну хоробу…

— Ах, дідько тебе забери! — все більше й більше розпалювався Миколка, шукаючи чогось очима.

А Скальпелеві дуже кортіло провадити лекцію далі.

— Слухай, слухай, — поспішав висловитися Скальпель, застерігши, що слухачева увага йде на щось інше. — Ця воскова оболонка — і лихо і щастя: всередині людського організму — це хороший панцир для «палички», а на свіжому повітрі, особливо проти соняшного світла, — вона нікуди не годиться. Туберкульозні «палички» дуже швидко гинуть проти сонця…

— Гаразд, вони в мене й без сонця пропадуть, — бурчав Миколка, чогось шукаючи. Його розбирала досада за свій страх, і він уже був неспроможен розумно мислити.

Він урешті найшов те, що йому було потрібно: це був довгий твердий уламок. Він щойно впав зверху, за два кроки від приятелів.

— Це ви називаєте «порохом»? — спитав він, беручи друзку правою рукою.

— Ну, звичайно, пил, — підтвердив лікар, — тільки не для нас… Ти що хочеш робити?..

— А ну злізайте, — спокійно й холодно запропонував Миколка, і коли Скальпель одійшов, хлопець накинувся на «дровяники», розбиваючи їх дубцем із «пилу»… І заспокоївся лише тоді, як від них лишилося саме воскове лахміття та шматки слизяви.

— Молодця, — глузливо похвалив лікар, що мовчки й байдуже стежив за побиттям «паличок». — Мо-лод-ця… Подумаєш — подвиг…

— Докторе, — покрикнув здивовано «переможець». — Чому ж ви не відійшли? Адже це я вас так заліпив?

— Ти, ти, мій друже. Хто ж іще може таке зробити? А відійти я не міг, бо за два кроки я вже нічого не бачу… Ти краще почисть мене: триклята слизява дуже пече…

Ледве стримуючи сміх, Миколка став так само енергійно чистити свого супутника і, між ділом, спитав у нього лукаво:

— Ви ще не маєте наміру припинити досвід?

Лікар подумав, подумав і сказав:

— Татку мій, про це ти дізнаєшся в дальшому нумері… в дальшому нумері…

— То ви-не маєте наміру припинити експеримент?.. — допоминався свого Миколка.

Йому вже немов і не хотілося мандрувати далі цими ідіотськими хащами своєї ковдри.

А Скальпель повторив іще раз:

— Ти, бачу, хотів би втекти… Нє… Ми ще попоходимо, попоблукаємо, попошвендяємо, попомандруємо, пополазимо…

— Доктор…

— Попотюпаємо, попобігаємо, попоблукаємо, попо…

Лікаря Скальпеля в таких випадках звичайно спинити неможливо. Так немов щось заскочить у голові.

А Миколка хотів спитати, чи випише йому лікар Іван Скальпель документа про те, що він був хорий, а не гуляв по ковдрі; щоб Миколку Данильченка не зробили, часом, із ударника — прогульником…

Та про таке йому ніяково було запитувати, і він сказав:

— А яка, дядю Ваню, різниця між бактеріями, вібріонами, бацилями, та мікробами?

— … Попочимчикуємо… Що? Різниця? А… різниця та, що одні з них — це найдрібніші рослини, а інші — тваринного… по… по… походимо… — доктор хотів сказати «походження», але не міг…

Далі він уже продовжував свою стару пісню:

— … Попоходимо… Ми з тобою ще попоцугикаємо, попопихкаємо, попопобігаємо…

— Попопогавкаємо!.. — підказав розлючений Миколка.

Але зразу змовк. У сутінках він помітив, що вони, захопившися такою інтересною розмовою, мало не ввалилися в якусь безодню прірву. Прірва страшно нахабно перетяла їм дорогу так, що не видно було куди й обходити її.

З доктора Скальпеля зійшов той заскок, що так замучив терпеливого хлопця.

— Ну, брат, у тебе й одіяло, — сказав дуже добрий доктор. — Капітального санітарного обробітку потребує твоя ковдра… З такою ковдрою не матимеш доброго здоров’я… не матимеш, татку мій…

Увесь ґрунт складався із переплетеного й сплутаного між собою коріння, дровиняччя, дровіття. Звичайно, це все було вовняне волокниння, змішане з бавовною та всяким сміттям, залетілим у ковдру з пилюгою.

Навколо юрмилися тісною стіною велетні-стовбури — передрузані, переплутані, як бувало в хащах диких гірських пралісів.

Крізь гущавину цих стовбурів далі, як на п’ять кроків не видно нічогісінько.