Олег Шинкаренко - Кагарлик

Бірджир порадив мені дістатися до села Хотів, а вже там купити у когось коня з бричкою, щоб доїхати до Кагарлика. Мені ця ідея не сподобалася: можна ж просто попросити нас туди підвезти! “Ніхто не погодиться їхати у Кагарлик, — сказав Бірджир. — Якщо вчасно не повернути назад, то за дві години можна втратити два дні. А дорогою з нами можуть трапитися пригоди, в які хотівчанин вплутуватись навряд чи захоче”. Він не помилився. Ніхто в Хотові їхати до Кагарлика не хотів. “У нас на селі знаєте як кажуть? “Поїхав у Кагарлик” — це означає “помер”, — одразу сказав нам дядько Микола.

“Ото минулого тижня дід Петро у Кагарлик поїхав, серце його прихватило, значить, — почав згадувати Микола, — а потім, це ще місяць тому було, подалася до Кагарлика баба Василина”. Продаж коня та ще й разом із бричкою був дуже серйозною справою. Микола сказав, що йому треба добряче подумати і запросив нас до хати. “Ми тільки-но свиню закололи, то є свіженьке сало під горілочку!” — похвалився Микола. Бірджир порадив мені, коли хазяїн вийшов, не вживати його горілки. Жінка Миколи Наталя поралася з малими дітьми, коли він наказав їй накривати на стіл. “Який яскравий приклад відродження патріархального укладу життя!” — зрадів Бірджир.

“Розкажіть, Наталю, — спитав він зацікавлено. — Як саме ви одружилися зі своїм чоловіком? З чого це почалося?” — “Ну, як одружилася — відомо як: Микола прийшов до мого батька та почав розповідати, скільки в нього є свиней, корів, курей, гусей, яка хата, який був врожай минулого року. А батько йому й каже: “Миколо, я ж усе це знаю, навіщо розповідаєш? Ти, може, хочеш узяти собі мою Наталю?” — “Та ні, не хочу”, — каже Микола (бо так належиться), — “А чого ж не хочеш? — питає батько. — Чи вона тобі не подобається?” — “Та подобається”, — відповідає Микола.

— “Як подобається, то бери, — каже тоді батько, — а то комусь іще віддамо!” — “Ну, добре, — погоджується Микола, — коли можна забирати, що до неї дасте?” Батько дав до мене дві корови та шість свиней”, — завершила свої спогади Наталя. “Яка яскрава ілюстрація! — захоплено примовляв Бірджир. — А розкажіть щось про весільні обряди! Ви, мабуть, вінчались у церкві?” — “Ні, — втрутився тут Микола. — Церква — це лише даремне витрачання грошей, а всі священики — аферисти. У нас у кожному селі свій персональний бог є. Ми його шануємо та славимо точно по наших потребах”.

“На весілля бог приходить до нас у хату та каже, що й як робити, аби йому сподобалося”. — “Тобто як? — не зрозумів Бірджир. — Він спеціально втілюється?” — “Та ні, він постійно втілений, але не повністю, а частково. Наприклад, на весілля бог втілився у голову мого батька, і мій батько промовляв божими вустами. Коли не треба промовляти, бог втілюється у інші частини тіла. Але то так у нашому селі відбувається. Як в інших — я не знаю. То давайте вже до столу!” Бірджир видав мені пластир, і я наліпив його на зап’ясток, аби не отруїтися місцевою горілкою.

Частування було зовсім непоганим, а горілка — чистою та прозорою. Микола почав допитуватися, навіщо ми їдемо у Кагарлик, і Бірджир, як міг, пояснив йому, що збирається досліджувати вплив локальної декомпенсації на фольклорні традиції. Навіщо я їду туди, було загадкою навіть для мене самого. “У мене там є один знайомий, дід Петро, — сказав я. — Давно з ним не бачилися. А він мені ще мішок набоїв винен”. — “Мішок набоїв — то справа серйозна, — погодився Микола, — але як ви звідти вибиратися будете?” — “Я отримав докладні інструкції, як не втрачати багато часу в подібних аномаліях”, — відповів Бірджир.

— “І як? Скажіть мені, може, колись знадобиться!”, — попросив Микола. — “Не знаю, чи вони подіють, але це перша нагода перевірити”, — сказав Бірджир. — По-перше, не можна ніде зупинятися, а по-друге, треба весь час іти впоперек зони декомпенсації. Якщо ви хочете потрапити кудись ліворуч або праворуч, не можна одразу звертати. Треба вийти з зони, повернути за її межами і лише тоді звертати назад”. — “А що у вас там у Європі якогось більш надійного технічного засобу не придумали?” — поцікавився Микола. — “Зараз ведеться багато досліджень, науковці експериментують із бранами від п’ятого до десятого вимірів”, — відповів Бірджир.

“Але є певна небезпека того, що можна випадково зібрати компактну Чорну діру. Так і трапилося в Москві, коли сингулярність поглинула Кремль. Якщо б вони дали трохи більше енергії, то наслідки були би непередбачувані”. — “А що ж там у них зараз замість Кремля?” — спитав Микола. — “Офіційна державотворча релігія Росії — православний іслам, тому спочатку там хотіли побудувати золотоверху мечеть. Але вони зіткнулися із шаленим спротивом буддистів”, — відповів Бірджир. — “Але як це символічно — Чорна діра поглинула Кремль!” — сказав я. — “Це не символічно, це трагічно: безвідповідальні люди своїми безглуздими експериментами знищили пам’ятку архітектури!”