Ланселот Лоутон - Українське питання

Ви сподiваєтесь почути вiд мене дещо про ставлення iнших народiв до України. Україна має всi тi сировиннi ресурси, яких потребує Нiмеччина. Безперечно, майбутнє Нiмеччини буде тiсно пов'язане з пiвденно-схiдною Європою. В минулому Нiмеччина i Австрiя мали сильнi економiчнi й культурнi зв'язки з тим регiоном. Нiмцi навiть твердять, що домiнували там. А коли нiмцi говорять про пiвденно-схiдну Європу, то мають на думцi Україну. Але поки що iншi держави не мають доступу до цiєї територiї нi економiчно, анi культурно. Ось чому Нiмеччина так глибоко зацiкавлена українським нацiональним рухом.

Важко уявити, як Україна могла б визволитися з-пiд совєтського панування без допомоги ззовнi. Хоч я й певний того, що велика бiльшiсть населення вiтала б таку допомогу, принаймнi тимчасово, та я так само певний, що їхнi провiдники не бажають замiни одного завойовника iншим — вони хочуть незалежної України. Звичайно, вони не вiдкинуть з легкої руки допомогу, хоч би звiдки вона прийшла. Питання в тому, на яких умовах така допомога була б реальною.

Вiдколи Гiтлер при владi, вiн не сказав нiчого важливого про Україну, а що сказав перед тим, те було не зовсiм ясним, бо хоча в «Майн Кампф» вiн i кинув зауваження (без сумнiву, маючи на увазi Росiю): « Ми спрямовуємо очi нашого народу в бiк схiдних земель», але трохи далi вiн повчає той самий нiмецький народ: «Вбачати своє майбутнє не в п'янких походах i завоюваннях на кшталт Олександрових, а в солiднiй працi нiмецького плуга ».

Нiмеччина не могла забути свого не дуже-то приємного досвiду в Українi 1918 року. Якщо б тепер економiчна перспектива мала бути цiною допомоги, то, можливо, Україна й погодилась би її заплатити. На сьогоднi Нiмеччина — єдина потужна держава, яка цiкавиться тим районом. Демократичнi держави перебирають i дуже обережно вибирають тих, кого надiляють своєю симпатiєю, i не завжди вона дiстається тим, хто її найбiльше потребує.

Польща також хотiла б бачити Україну вiддiленою вiд Радянського Союзу, але не нiмецькими зусиллями. Україна — її сусiдка в межу, i тому вона вважає, що географiчно, iсторично й економiчно їй однiй належить право цiкавитися майбутнiм України. Вона також бачить, що нiмецька iнтервенцiя в тому районi загрожувала б i її, Польщi, iснуванню та призвела б до втрати Галичини, Волинi й Полiсся.

Хоч як би там було, вирiшальну роль у проблемi грає реальна нiмецька сила, наполегливiсть нiмецьких iнтересiв i вiра нiмцiв у те, що тiльки вони можуть подати ту зовнiшню допомогу, яка уможливила б українцям визволення з-пiд Радянського Союзу.

З цих мiркувань вiдразу постає питання: якою має бути позицiя Великої Британiї? А наша позицiя, я вважаю, має бути та сама, що й українцiв. Ми повиннi стояти по боцi України i на боцi кожної держави, яка готова допомогти їй на прийнятних для неї умовах. Іншими словами, ми повиннi прагнути того самого рiшення, якого бажає сама Україна. І я переконаний, що це так само в наших iнтересах, як i в її.

Наближаються великi перемiни у Схiднiй Європi, i iншi проблеми, подiбнi до українських, виникнуть не тiльки там. Якщо цi проблеми розв'язувати в новому дусi й новими способами, то необхiдно знайти такi засоби, реалiзацiя яких дозволить малим i молодим нацiям жити незалежно поруч iз старими й сильними.

Багато росiян заявляють, що українцi, бiлоруси [20] [20] Бiлорусiв у Радянському Союзi нараховується п'ять з половиною мiльйонiв; їхня територiя, що межує з Україною з пiвнiчного заходу, площею дорiвнює Англiї. Там також посилюється рух за вiдокремлення. й росiяни — один i той самий народ. Свої запевнення вони базують на тому, що був час, коли українцi називали себе «РУСЬКІ», а росiяни (тобто великороси, або москвини) казали про себе, та й тепер кажуть, «РУССКІЄ». [21] [21] Росiяни вимовляють «русскiй» з подвiйним «с», а українцi — з одним «сь». Росiйська вимова цього слова твердiша, нiж українська. Росiяни твердять, що саме тому й називають себе « русскiми », що насправдi тотожнi з українським народом.

Чи ця претензiя виправдана? Таке питання варте бiльш нiж академiчного зацiкавлення: наполегливе повторювання цього росiйського твердження призвело до повсюдної плутанини, i тому тут постає потреба iсторичного дослiдження. Хоча, незалежно вiд того, як справа вирiшиться, домагання українцями нацiональної незалежностi не можна заперечити. Щоб обґрунтувати таке домагання, досить того, щоб переважна бiльшiсть українцiв усвiдомила сьогоднi, що вони як народ вiдрiзняються вiд iнших нацiональностей. А що така свiдомiсть є, нiхто з тих, хто совiсно простежив сучасний український рух, не може мати жодного сумнiву. Але коли б iще довести, що український нацiоналiзм має глибоке корiння в iсторiї, то хто заперечить, що українська справа вiд цього незмiрно виграє?