Ланселот Лоутон - Українське питання

«Рукописи не горять», — я подумки згадав цю давню сентенцiю, коли вперше вiдкрив унiкальнi матерiали Англо-українського комiтету, люб'язно надiсланi вченими Інституту iсторiї України.

У тому фактi, що вiднайденi документи сьогоднi стають надбанням читацької громадськостi, я з приємнiстю бачу не лише ознаку iсторичної справедливостi, але й незворотну логiку повернення багатолiтнiх знань про Україну до найширших мiжнародних полiтичних i громадських кiл.

Як свiдчать архiви, навiть у найбiльш похмурi часи бездержавного iснування, наша нацiя викликала незаперечний iнтерес у багатьох полiтикiв i дослiдникiв. І мабуть не один iнтелектуал замислювався над запитаннями — як могло статися, що багатомiльйонна нацiя у центрi Європи не здобула державного суверенiтету? Чи є перспектива в її державностi? І коли така перспектива реалiзується?

Читаючи справдi iсторичну промову «Українське питання», виголошену вiдомим журналiстом Ланселотом Лоутоном пiд час засiдання Англо-українського комiтету у Палатi Громад 29 травня 1935 року, кожен з нас одразу помiтить знайомi контури цих запитань. Про це свiдчать подив i обурення, з якими у промовi емоцiйно наголошується: «Щоб отак у добу високорозвиненого зв'язку та видатних iнтелектуальних досягнень можна було створити iлюзiю, нiби потужна, жива нацiя нiколи не iснувала, а якщо й iснувала, то щезла кiлька сот рокiв тому, — це може здатися неймовiрним, хоча вже в нашi новiтнi часи ми маємо багатющий досвiд репресивної сили автократичних режимiв…».

Втiм, уважний читач помiтить, що емоцiя цих слiв використана у промовi Ланселота Лоутона не задля риторичного наголосу. У висновках британського журналiста сформульовано оцiнку, в якiй — супроти усього тогочасного скепсису i недовiри до «українського питання» — чiтко постає логiка неминучостi вiдродження Української держави.

Навряд чи члени Англо-українського комiтету володiли даром провидцiв. Нi, зовсiм навпаки — вони керувалися логiкою iсторичних процесiв, якi, в українському випадку, пiдтверджували державну перспективу України. Саме ця логiка дозволила Ланселоту Лоутону стверджувати, що «головна проблема сьогоднiшньої Європи є проблема українська» i «становище в Українi, де визвольний рух набув величезного розмаху, доходить тiєї межi, коли перемiни неминучi», а, крiм цього, «(миру) не буде доти, доки українська проблема не знайде свого належного вирiшення».

В образi автора цитованої промови, пана Ланселота Лоутона я бачу не лише проникливого полiтолога i геополiтика, але й справжнього прихильника українсько-британського партнерства. У його порадах, спрямованих до уряду Великої Британiї, впевнено прозвучала аргументована i розважлива пропозицiя звернути особливу увагу на Україну i бути готовими до якiсно нового розвитку подiй. Бiльше того, його устами Англо-український комiтет недвозначно заперечив полiтику iгнорування «української теми» i легковажне iгнорування її державницького вимiру.

Сьогоднi ми маємо можливiсть переконатися в тому, наскiльки далекоглядними були вельмишановнi члени Англо-українського комiтету.

Історична справедливiсть перемогла.

Україна вiдновила власну державнiсть. Нинi наша держава належить до найбiльш помiтних гравцiв на європейських теренах.

У цьому контекстi ми надаємо особливого значення розвитковi тiсних партнерських вiдносин з Великою Британiєю як державою, з якою нас єднають глибокi полiтичнi, економiчнi i культурнi зв'язки. Вiдтак, з емоцiйнiстю Ланселота Лоутона, хочу i в свою чергу долучитися до числа прихильникiв українсько-британського дiалогу, в якому бачу важливу опору Об'єднаної Європи та її подальшого поступу.

Упевнений, що перспектива змiцнення спiвробiтництва мiж Україною i Великою Британiєю є неминучою, оскiльки її основу визначає логiка не лише двосторонньої, але й загальноєвропейської вигоди i потреби. На моє переконання, така ж чiтка логiка обумовлює суть прогнозiв, якi все частiше лунають у європейських столицях, i в яких дедалi чiткiше йдеться про неминучiсть членства України в Європейському Союзi.

Історiя дає нам чимало важливих i повчальних урокiв.

З архiвних глибин до нас — сучасних полiтикiв, дипломатiв, iсторикiв — надходять послання, якi змушують пiднестися над рутиною щоденних справ i по-новому поглянути на власну працю й оцiнки. До таких безцiнних послань, безперечно, належать документи Англо-українського комiтету.