Георгий Касьянов - До питання про ідеологію Організації українських націоналістів (ОУН). Аналітичний огляд

Об’єкт цього аналітичного огляду — світоглядні та політичні основи діяльності Організації українських націоналістів. Оскільки історія та ідеологічна еволюція ОУН залишаються предметом гострих політичних дискусій, автор вважає за потрібне зауважити, що даний огляд не пов’язаний з його політичними поглядами та симпатіями і призначений для суто наукової дискусії. З цієї ж причини даний нарис обмежується саме науковими інтерпретаціями ідеології ОУН, партійна та контрпропагандистська публіцистика використовується лише як історіографічне джерело. Авторські узагальнення і висновки не варто сприймати як остаточні, тим більше, як вердикт. Проблема потребує набагато тривалішого, детальнішого, комплексного дослідження, не пов’язаного ні з «державним замовленням», ані з поточними інтересами та амбіціями політичних груп [1] Автор висловлює подяку Фондові Кафедр Українознавства (США) і Канадському Інститутові Українських Студій (Університет Альберти) за сприяння у роботі. Дякую також М. Юркевичеві та М. Богачевській–Хом’як за цікаві зауваження і технічну допомогу у роботі над цим аналітичним оглядом. .

Як в науковій літературі так і в публіцистиці широко застосовується словосполучення «ідеологія ОУН». Аби уникнути непорозумінь, пов’язаних з різним прочитанням терміну, зауважимо, що «ідеологія» в даному дослідженні означатиме сукупність взаємопов’язаних ідей, цінностей та символів які мають світоглядне значення для певної групи [2] В основі цього визначення — узагальнення і міркування українського дослідника Василя Лісового. Див.: Лісовий В. Ідеологія. Політичні ідеології // Лісовий В. Культура — ідеологія — політика. К., 1997. С. 54–60. . У більш конкретному втіленні словосполучення «ідеологія ОУН», вживатиметься, коли аналізуватиметься комплекс цих ідей, символів та цінностей, означених в політично–програмних документах Організації Українських Націоналістів.

Обговорюючи проблеми еволюції ідеології ОУН треба також брати до уваги той факт, що ця організація ніколи de–facto не існувала як єдина, цілісна спільність. ОУН формально почала існування взимку 1929 p., після об’єднання декількох невеликих українських націоналістичних організацій з еміграції та із західноукраїнських земель, що перебували у складі Польщі. Майже безпосередньо після створення ОУН розпочалися серйозні тертя між вищим керівництвом (Проводом ОУН), в якому домінували представники еміграції, та Крайовою Екзекутивою ОУН на західноукраїнських землях. ОУН в Західній Україні упродовж десятиліття діяла як напівавтономна від Проводу структура. Намагання останнього контролювати керівників «краю» перетворилися на приховану внутрішню боротьбу, яка зрештою, після загибелі лідера ОУН Євгена Коновальця закінчилася у 1939 — 1941 pp. так званим «розколом ОУН» — фактичним оформленням реального стану справ. В основі цього розколу не було ґрунтовних ідеологічних розбіжностей — серйозних змістовних відмінностей між програмами двох ОУН — «бандерівської» та «мельниківської» не існувало.

У другій половині 1940–х — середині 1950–х років визрів і трапився ще один розкіл ОУН, коли від «бандерівської» частини відмежувалися ті діячі, що не погоджувалися з поверненням організації до ортодоксальних ідеологічних засад довоєнного періоду, так звані «двійкарі». У цьому випадку розкіл мав виразний ідеологічний підтекст, хоча й з не менш виразними ознаками конфлікту особистостей — про це йтиметься далі [3] Щоб уникнути непорозумінь і плутанини з назвами, варто подати короткий огляд назв різних відтинків ОУН після розколу 1940 р. Та частина ОУН, яка тоді згрупувалася довкола С. Бандери та його прихильників користувалася такими назвами: ОУН–революціонерів (ОУН–р), ОУН самостійииків–державників (ОУН с–д), ОУН (бандерівці) — ОУН (б). Наприкінці Другої світової війни та частина членів ОУН (б) яка перебувала на еміграції, користувалася назвою Закордонні Частини ОУН (ЗЧ ОУН), підкреслюючи цим, що це частина спільної організації, ядро та основна база діяльності якої — в Україні. У лютому 1954 р. унаслідок тривалого внутрішнього конфлікту між «ортодоксами» та «ревізіоністами» від ЗЧ ОУН відкололася ОУН за кордоном — ОУН (з) або «двійкарі». Прихильники А. Мельника, крім неофіційної назви «мельниківці» дотримувалися назви ОУН, підкреслюючи цим свою спадковість з організацією, створеною 1929 р. — в деяких документах вони називали себе «матірною ОУН» («бандерівці» до речі, також претендували на монопольне володіння цією спадщиною). «Мельниківці» також використовували назву ОУН солідаристи — ОУН (с).