Анатолій Карась: Українське суспільство і Конституція: Актуальність незворотніх та ефективних змін

Відновлення української державності 18 років тому стало наслідком тривалої спільної боротьби за свободу і право людини й народу вирішувати свою долю самостійно. Свобода, як і рабство, ніколи не приходять самі собою — ті чи інші стани людського існування складаються під впливом певного ґатунку свідомих і несвідомих дій індивідів, покликаних розв’язувати завдання спільного щоденного життя. У нашому цивілізаційному просторі під впливом секулярного просвітницького оптимізму прийнято вважати, що людина народжується вільною, але якісь лихі зовнішні сили підступно її ошукують і перетворюють у раба чи кріпака. Очевидно, таке уявлення про свободу грішить спрощеною легковажністю, з якою сприймаємо природу людини та її розум. Треба взяти до уваги, що людина стала цивілізованою значною мірою всупереч своїм безпосереднім і найближчим бажанням, а її розум також є продуктом конкретного суспільства і його культури.

Сучасне уявлення про свободу, поширене в українському суспільстві на рівні повсякденності, досить туманне і переважно містифіковане тривалим ідеологічним пануванням платонівської православної і марксистської доктрин.

Від народження людині справді дано багато — вона приходить у світ із здатністю свободи волі , проте не стає від цього автоматично вільною. Поруч з людьми вільними, існують люди несамостійні й невільні; немало і таких, що добровільно приймають залежність, не сповна усвідомлюючи свій стан. Те ж саме можемо сказати і про різні суспільства. Правда, немає народу, який хотів би добровільно прийняти рабство чи покріпачитися.

Джерелом вчинків є людина, але не інертна, а мисляча, яка осягнула природу свого стану і прагне змінити його на кращий — поліпшити саму себе або позбутися гріха. Межа свободи кожного обумовлюється можливостями артикуляції проблем та прийняття якісних спільних рішень у конкретному суспільно-політичному публічному просторі.

Передумовою для прийняття вагомого рішення завжди є мовно-мовленнєва активність індивіда та міра його громадської активності. Усуватися від участі у прийнятті рішення — це усуватися від здійснення вибору і від здійснення власної свободи. Якість прийнятих рішень, а отже і межа свободи людини, залежить від багатьох чинників: серед них — бажання і потреби, але також освіта і знання . Саме знання і, відповідно, інтелектуальна активність людини, відіграє дедалі вагомішу роль у цивілізаційному процесі. Відомий австрійський вчений, лауреат Нобелівської премії 1974 р. в галузі економіки, Фрідріх А. Гаєк наголошував, що «всі правила поведінки служать певному типу суспільного устрою, але хоча суспільство вважатиме за необхідне впроваджувати певні правила поведінки, щоб захистити себе від краху, але не суспільство із заданою структурою створює для себе відповідні правила, а саме правила, які практикувалися небагатьма, а потім наслідувалися багатьма, створювали суспільний устій певного типу. (…) І оскільки ми завдячуємо устроєм нашого суспільства традиції правил, які ми не дуже добре розуміємо, то весь прогрес повинен основуватись на традиції . Ми повинні будувати на традиції і можемо лише підправляти її наслідки»[1].

Буває, що розум людини і навіть цілої спільноти перебуває у пастці власної традиції узвичаєної у прецедентах прийнятих попередниками рішень з приводу проблем спільної безпеки. Тому дуже важливо розрізняти традицію, що склалася на основі суспільної, (публічної, якщо така є) підтримки приватної свободи людини, від традиції, що склалася на основі чисто адміністративного і політичного патерналізму-клієнталізму.

Оскільки цінність свободи належить до універсальних людських вартостей, то не цілком розумно спиратися лише на так звану національну традицію, коли стоїмо перед проблемами свободи всіх і спільної безпеки. Потрібно розумово вийти за обмеження локальними традиціями життя, адже іноді може виявитися, що ці традиції належать до патріархальних, кріпацьких, колоніальних, імперських, чи навіть малоросійської, про яку знаємо в Україні. Отже, йдеться про прилучення до універсальної традиції підтримки свободи людини; вона існує як традиція громадянського поступу і демократичного самоврядування і носить міжнародний характер. Тому, наприклад, референдум з приводу свободи приватної власності за Сталіна не дав би такої відповіді, як за Горбачова. Чи це означає, що більшість завжди права?