Анатолій Карась: Українське суспільство і Конституція: Актуальність незворотніх та ефективних змін

Треба підкреслити, що інституційний і дискурсивно-етичний рівні самоорганізовування і самоусвідомлення є нерозривними; вони спільно конституювали соціально-культурну ціннісну основу громадянського поступу як українську традицію прагнення свободи та її здобування. Тому не може бути сумніву, що відновлення державної незалежності 1991 року стало лише політичним втіленням цінностей традиції громадянського поступу. Не можна також нехтувати тим, що громадянський поступ в Україні давався ціною мільйонів і мільйонів людських жертв.

Внаслідок тривалої колоніальної організації суспільного життя у соціально-політичній і культурній дійсності України вкорінилися протилежні за значенням, переважно егалітарно-колективістські інституційні та дискурсивно-етичні цінносі. Їхніми носіями були не лише колонізатори, але й автохтони, які облаштовували власну свободу коштом наділених чужою владою привілеїв, посад, майна та політичних преференцій передусім у ділянці застосування російської мови і культури. Як у будь-якій колоніальній дійсності, в Україні небувалого поширення набув патерналістсько-клієнтальний тип стосунків між людьми та відносин між інституціями. Скажімо, не лише службовець і пенсіонер є клієнтами влади чи державного бюджету, але й бюджети селищної чи міської рад залежать від волі державних чиновників у центрі. Пристосуванство, корупція, запобігання перед владою, глуха байдужість до людини, з одного боку, та недовіра, ворожість, шахрайство і лицемірство, з іншого — стають поширеними нормами суспільних відносин і колоніальної звичаєвості частини населення.

Найбільшу руйнацію українському суспільству принесло комуністичне панування. Керуючись марксистсько-ленінською доктриною, комуністи позбавили українців приватної і громадської власності, чим докорінно знищили українську громаду і смертельно підірвали традицію громадянського поступу. В Україні Голодомор був влаштований з подвійною метою: колективізувати приватного працівника й усунути етно-культурні передумови громадянського поступу, цінності якого були головним джерелом спонтанного й організованого опору зовнішній диктатурі. Людина, яка чудом вижила, регресувала до стану державного підданого: вона була позбавлена приватної власності, могла фізично існувати лише як лояльна до політичного режиму особа, цілковито залежна від державного бюджету, тобто від волі компартійних чиновників.

Таким чином, станом на 1991 рік соціально-культурна дійсність українського суспільства визначалася комплексною дією відразу кількох тенденцій: а) громадянського поступу (зберігався переважно на дискурсивному рівні і лише частково на етичному); б) колоніально-імперського спадку; в) постгеноцидної аномії; г) посткомуністичного патерналізму. На відміну від першої тенденції, усі решта діяли і на дискурсивно-етичному, і на інституційному рівнях.

Проголошення державної незалежності 1991 р., що стало інституційним втіленням тенденції громадянського поступу України, неминуче зіштовхувалося в антагоністичному протистоянні з усіма іншими названими тенденціями. Зрозуміло, що для успішного розгортання національних інститутів, покликаних втілювати цінності громадянського поступу, в основі яких лежить визнання свободи людини і прав громадянина, та для забезпечення суспільної ефективності неминуче треба усунути перешкоди, що зберігалися у контекстах, набутих колоніально-комуністичних практик. На жаль, цього не було зроблено.

Нинішня Україна — це суспільство з інтенцією на масове споживання, властивою для індустріальної стадії розвитку, а не постіндустріальної, з її пріоритетом щодо конечної потреби у якісній освіті, медицині, ґрунтовних знаннях і високій кваліфікації працівників, чистому довкіллі тощо.

Уже за умов державної незалежності вагомим кроком громадянського поступу стало прийняття Конституції України 1996 року, яка ствердила принцип верховенства права і демократичні цінності врядування. Водночас вона закріпила за Президентом політично і юридично вагомі повноваження. Безперечно, що прийняття демократичної Конституції було подальшим розгортанням традиції українського громадянського поступу з його інтенцією на цінності свободи людини і громадянина та демократичними принципами поділу і функціонування державної влади.

Пов’язана з масовим обезвласненням посткомуністичної людини проблема, яка потребувала негайного розв’язання на користь суспільства ще у перші роки відновлення незалежності, так і залишалася нерозв’язаною. Підступитися до неї заважали норми і цінності, які продовжували жити (часто у неформальних взаєминах і стосунках) у контекстах окреслених вище тенденцій.