Анатолій Карась - Українське суспільство і Конституція - Актуальність незворотніх та ефективних змін

Як відомо, позбавлена власності людина, йде у найми до держави або до власника. Перебуваючи у цілковитій залежності від влади, публічна поведінка особи не буде такою, як у того, хто здобуває засоби для прожиття не лише власною працею, але й власною справою. На жаль, переважна більшість населення, позбавлена приватної власності станом на 1991 рік, перебуває майже у тому ж стані і в 2009 році. Придбання у власність кватир і навіть автомобілів не розв’язує головної соціально-економічної проблеми — формування середнього класу, як основного джерела приросту державного бюджету та формування активного громадянського суспільства у розвинених країнах. Замість прозорої і справедливої приватизації відбулося нове організоване пограбування й масовий обман населення. Найбільша частина колишньої державної власності опинилася в руках колишньої колоніальної комуністичної та комсомольської партійно-державної номенклатури.

Свобода громадянина сучасної України виявилася переважно декларативною, оскільки його права і свободи не поширилися на його економічний стан. Тому стверджувати, що в Україні існує громадянське суспільство тільки тому, що в ній числиться понад 30 000 громадських організацій, — це видавати бажане за дійсне. Ще Джон Локк у ХVII столітті обґрунтував, що громадянське суспільство починається з юридичного і практичного забезпечення права людини на свободу приватної власності, джерелом якої має бути її власна вільна праця. Замість справедливого розподілу так званої «народної власності» колоніально-комуністична номенклатура прибрала її до своїх рук. Нині фактично 100 сімей володіють понад 90 відсотками національного багатства. Головним засобом набуття власності стала влада. Причому до привілеїв, наданих ще совєтською владою, додалися сотні і сотні нових, виписаних табелем про ранги державних службовців та Законами Верховної Ради. Саме тут прихована причина небаченої корупції, агонії правосуддя, параліч демократичних інститутів. Замість розгортання традиції демократичного самоврядування і посилення інституційної правової сфери в Україні почав утверджуватися кримінально-олігархічний клановий режим з неофеодальною системою цінностей і відповідним суспільним ладом. Тобто, неусунуті антидемократичні тенденції минулого з’єдналися з новою кланово-олігархічною владою-власністю , вступили у фазу реваншу і почали брати гору на рівні партійного будівництва і державної влади. Замість співробітництва гілок влади, яке демонструють національні держави, в Україні визрівало і почало брати гору протистояння, породжене збереженими антагоністичними системами соціально-культурних і політичних цінностей та підкріплене широко трансльованою ідеологією ринкового фундаменталізму.

За цих умов для спонтанного життя, що зумовлюється цінностями свободи індивіда та його суспільними публічними успіхами, залишалося дедалі менше простору. Влада воліла контролювати не лише розподіл майна, власності й ресурсів, але і засоби масової інформації, правосуддя та процеси виборів на всіх рівнях. Це був 2004 рік. Космос суспільного життя почав перетворюватися у « taxis » кланово-олігархічного порядку.

Тринадцять років незалежності і відносної свободи, проте, зробили свою справу. Традиція громадянського поступу все ж істотно втілилася в інституційні форми соціального буття і, головне, сформувалися її суспільні, партійні та державно-політичні носії. Інсинуації щодо переобрання президента Л. Кучми на третій термін, у чому безперечно були зацікавлені кримінально-олігархічні клани, призвели до зростання громадянського напруження у суспільстві. Загроза приходу до президентської влади через фальшування виборів у минулому двічі чи тричі судимого прем’єр-міністра викликала спонтанний масовий опір молодого протогромадянського суспільства. Цінності свободи і демократії, що призвели до відновлення державної незалежності у 1991 році, тепер заявили про себе космосом Помаранчевої революції. Це стало свідченням того, що суспільство готове до поглиблення історично набутої тенденції громадянського поступу, прагне радикальних реформ в усіх сферах соціально-культурного і державно-політичного життя. Більше того, постгеноцидна громада виявила подиву гідну відразу до насильства і помсти і повторила чин великого Махатми Ганді. (Треба думати, що, виходячи з тих самих ціннісних мотивів, українська громада не мала б перетворитися у непримиренного суддю над Президентом В. Ющенком за його відмову від помсти над своїми ворогами й опонентами).