Ланселот Лоутон - Українське питання

Цiкаво iсторично простежити за жонглюванням назвами й титулами, яке довело до пiдмiни або перекручування їх первiсного значення i вживання. Коли 1299 року митрополит Максим (грек за походженням) переїхав жити до Володимира, вiн продовжував уживати титул « Митроплит Київський i всiєї Русi ». Московський князь Іван Калита примусив його наступника Петра перейти до Москви i в той самий час, для пiднесення власної гiдностi, присвоїв собi титул Великого князя всiєї Русi , хоча тодi в його володiннi не було жодного клаптика руських земель. В 1416 роцi в Києвi була знову вiдновлена митрополича катедра . Призначений на той високий пост Григорiй Цимбалюк був незалежний вiд Москви i силою цього факту прийняв титул, на який тiльки вiн мав право — Митрополит Київський i всiєї Русi .

В XIV столiттi назвам « Мала Русь » i « Велика Русь » знайшлися новi застосування. Внаслiдок татарських наїздiв у XII й XIII столiттях вiдбувалися великi переселення з Київської Русi до вiддалених захiдних провiнцiй Галичини та Волинi. Згодом тi провiнцiї перевищили Київ своєю могутнiстю й багатством, а їхнього володаря почали називати « самодержцем усiх Руських земель ». На початку XIV столiття кiлька митрополитiв намагалися поширити свої володiння за рахунок один одного. Суперечку вирiшили константинопольський патрiарх i Святiший Синод шляхом перерозподiлу єпархiй. Одному митрополитовi була призначена Галичина й Волинь пiд назвою « Мала Русь », а другому вiддана решта територiй пiд назвою « Велика Русь ». Тож прецедент був пошанований: префiкс « Мала » залишено важливiшому з двох районiв — правлячому центровi.

В 1335 роцi Юрiй ІІ Галицький проголосив себе « з ласки Божої дiдичним князем усiєї Малої Русi ». На думку деяких авторитетiв, у цьому був намiр пiдкреслити той факт, що його трон новiшого походження, нiж Київський — колиска раси й культури. З iншого боку, це могло означати лише пiдтвердження церковних розмежувань.

Вiд 1340 року майже вся Русь (Україна) опинилася пiд формальним суверенiтетом Литви, а Галичина — пiд Польщею. Треба пiдкреслити, що назва Русь вiдносилась тодi не до Москви, а до територiй Києва, Чернiгова, Переяслава, Бiлорусi, Волинi й Галичини. За винятком малих частин Чернiгiвщини й Сiверщини — i то лиш на короткий час — жодна частина Русi чи руських земель не пiдлягала царськiй владi. Тiльки пiд кiнець XVI столiття, коли Московiя проголосила себе третiм i останнiм Римом [26] [26] На той час Росiя була дуже слабкою. Легенда про те, що вона постає Третiм Римом, творилася для патрiотичного пiднесення. Певнi кола повторюють її ще й сьогоднi, хоча пiдстав для неї не бiльше, нiж для iншої безглуздої тези — що росiйському мужиковi належить мiсiя врятувати свiт (теж, до речi, з'явилася в перiод депресiї пiсля 1812 року, за царювання Олександра І). i єдиним носiєм Христової правди, її монарх почав величати себе « Царем Русi »; це викликало протест Польщi, монарх якої в той час також величав себе « Правителем Русi » — на тiй пiдставi, що пiд його суверенiтетом знаходились Руськi землi.

В 1648 роцi гетьман Богдан Хмельницький вигнав полякiв з усiєї територiї Русi-України й проголосив себе « монархом i самодержцем Русi ». В той час вiн мав повне право на цей титул. Згiдно з Ключевським, « Мала Русь все ще лежала тодi поза обрiєм московської полiтики ». Поляки поновили напади на Україну, i Хмельницький мусив шукати допомоги. Вiн мiг вибрати собi союзника з-помiж кiлькох, але врештi схилився до Москви. В короткому часi вона зловжила його довiр'ям i пiдступно використала нагоду анексувати Україну. Вона захопила також Бiлорусь i Литву, i вiдтодi цар почав уживати iмперський титул: самодержець Великої Русi, i Малої Русi, i Бiлої Русi, i Литви, i Волинi, i Подiлля . Росiйський iсторик Ключевський розповiдає, що протягом кiлькох десятилiть малоросiйське питання вичерпувало росiйську закордонну полiтику; втримувати Київ i Схiдну Україну робилося дедалi важче.

Як ми вже бачили, в XVII столiттi Велика Русь i Мала Русь були вперше названi в титулi монарха Московiї. Порядок, в якому вони були поставленi в тому титулi, вказував на виразний намiр пiднести статус пiвнiчносхiдних територiй, на яких розвинулася Московiя, i понизити той район, який в розумiннi Грецiї й Вiзантiї був власне Руссю .

І все ж таки, ще довго по тому Московське царство було вiдоме як Московiя, а його народ називав себе москвинами. Лише в кiнцi XVII й на початку XVIII столiття увiйшла в практику назва «Росiя» на означення держави, а «великороси» — її пiдданих. До XVII столiття iноземцi називали Московiю Московiєю, а її народ — московськими людьми.