Льюїс Керролл - Аліса в Дивокраї - казки

– Він подумав, що я покоївка, – говорила вона собі на бігу. – От здивується він, коли дізнається, хто я насправді. Але краще принести йому віяло та рукавички… тобто якщо мені вдасться знайти їх.

У цей час вона побачила гарненький будиночок, на дверях якого була блискуча мідна табличка з написом: «Б. Кролик». Вона ввійшла не постукавши і швиденько побігла східцями вгору, бо дуже боялася зустріти справжню Мар’яну. Тоді її проженуть з будиночка раніше, ніж вона встигне знайти віяло та рукавички.

«Як це дивно, – говорила про себе Аліса, – що я виконую доручення кролика! Після цього, гадаю, Діна теж буде давати мені доручення! – Вона спробувала уявити собі, як це буде відбуватися: “Міс Аліса! Негайно йдіть сюди і збирайтеся на прогулянку!” – “Хвилиночку, нянечко! Мені треба стерегти цю мишачу нору, поки повернеться Діна, щоб не втекла миша”. – Проте я не певна, – продовжувала Аліса, – що Діні дозволять жити у нас, якщо вона почне отак командувати людьми».

Тут вона ввійшла в чистеньку маленьку кімнату зі столом проти вікна, а на ньому (як вона і сподівалася) лежали віяло та кілька пар маленьких білих лайкових рукавичок. Вона схопила віяло й пару рукавичок і вже була попрямувала геть, коли випадково помітила пляшечку, що стояла коло дзеркала. Цього разу на ній не було напису «Випий мене», проте Аліса вийняла затичку і піднесла пляшечку до рота.

– Я знаю, що обов’язково трапляється щось цікаве, – сказала вона, – щоразу, варто мені з’їсти або випити що-небудь. Побачимо, що буде після цієї пляшечки. Сподіваюсь, що від неї я підросту, бо мені дуже набридло бути такою малесенькою нікчемою!

Так воно і сталося насправді, та ще й набагато швидше, ніж вона чекала. Не встигла вона випити з пляшечки і половини, як дістала головою до стелі й мусила нахилитися, щоб не зламати собі шию. Вона швиденько поставила пляшечку, говорячи:

– Цілком досить… Сподіваюся, що не буду рости далі… Навіть зараз я вже не пройду у двері… І нащо я випила так багато!

Та ба! Пізно було жалкувати! Вона все росла і росла, і хутко їй довелося стати навколішки. Скоро і це не допомогло, і вона спробувала лягти, притиснувши один лікоть до дверей, а другу руку закинула над головою. Проте вона продовжувала рости і була нарешті змушена виставити одну руку за вікно, а ногу засунула в комин. При цьому зазначила:

– Більш я нічого не можу вдіяти, що б не трапилося. Що ж буде зі мною?

На щастя, дія чарівної пляшечки припинилася, і Аліса більше не росла. Але їй було так незручно, і вона не бачила ніякої можливості вибратися з кімнати. Не дивно, що вона почувала себе нещасною.

– Значно краще було вдома, – міркувала сердешна Аліса. – Там не доводилося весь час збільшуватися та зменшуватися і виконувати накази мишей та кроликів. Я починаю жалкувати, що полізла в кролячу нору… А проте… проте… тутешнє життя, розумієте, дуже цікаве! Коли я, бувало, читала казки, я вважала, що такого, як у казках, ніколи не буває насправді! І на тобі, я опинилася прямо в казці! Про мене обов’язково треба написати казку, обов’язково! І коли виросту, я напишу… Але я вже виросла, – сумно додала вона, – у всякому разі, тут рости більше нікуди. І потім, – роздумувала Аліса, – невже я ніколи не стану дорослішою, ніж зараз? З одного боку, це добре – ніколи не зістарітися, але тоді доведеться завжди вчити уроки! Ой, ні, я не хочу цього!

– Ох, яка ж ти дурненька, Алісо, – відповіла вона собі. – Як ти можеш вчити уроки тут? Адже тут ледве вистачає місця для тебе самої, де вже вміститися підручникам!

Так вона продовжувала, говорячи то за одного, то за другого, і з цього виходила вже справжня розмова. Але через кілька хвилин знадвору почувся голос, і вона замовкла, прислухаючись.

– Мар’яно! Мар’яно! – кричав голос. – Зараз же дай мені рукавички!

Після цього долинуло тупотіння маленьких ніжок на східцях. Аліса зрозуміла, що це Кролик розшукує її, і затремтіла так, що аж будиночок затрусився. Вона зовсім забула, що в тисячу разів більша від Кролика і їй нічого боятися його.

Та ось Кролик підійшов до дверей і спробував відчинити їх. Але двері одчинялися всередину кімнати, а Аліса міцно підпирала їх ліктем, тому його зусилля не дали наслідків. Аліса чула, як він сказав про себе:

– Що ж, обійду і влізу в кімнату через вікно.

«Це тобі не вдасться!» – подумала Аліса, і, дочекавшись, поки Кролик, як їй здалося, зашарудів під самим вікном, вона несподівано простягла руку і махнула нею в повітрі, ніби хапаючи щось. Вона нічого не схопила, але почула пронизливий зойк, звук падіння і брязкіт розбитого скла. З цього вона зробила висновок, що Кролик, мабуть, упав на парник для огірків чи на щось подібне.