Казки добрих сусідів. Караванбаші. Туркменські народні казки
© О. Р. Герман, переклад українською, упорядкування, 2019
© Я. А. Кісельова, ілюстрації, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019
© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010
Ак-Памик [1] У давні часи в Туркменії існував звичай: якщо у сім’ї довго не було дітей і, нарешті, народжувалась дівчинка (за звичних умов істота небажана в туркменській сім’ї), то батьки, радіючи появі дитини, розвішували всередині кибитки по стінах її різноманітні фігурки, зроблені з білої вати. (Звідси, очевидно, походить ім’я героїні казки: Ак-памик, Акпамик – біла вата.) Деякі фігурки робилися з кольорових ганчірок. (Їхні обриси використовувалися у килимовому орнаменті.) Поміж таких фігурок інколи розвішувалися і ляльки. У більш давні часи лялька, можливо, вивішувалася і над дверима. Можна припустити, що даний звичай генетично пов’язаний з материнським родом і лялька вважалася духом-покровителем жінок. Такі духи – Емагендер – у вигляді примітивних ляльок вшановуються ще й нині у текемутів, шорців та інших тюркських народностей. У Китаї також існував звичай вивішувати при народженні дівчинки ляльку.
У давні часи жив один чоловік. У нього було семеро синів, а дочки не було. Якось дружина його знову завагітніла. Пройшло дев’ять місяців, а сини того чоловіка, збираючись у той день на полювання, сказали батькові:
– Якщо народиться у нас сестра, то почепіть над воротами ляльку, а якщо брат, то сідло коня.
І поїхали в степ. Народилася у жінки дочка, і батько почепив над воротами ляльку. Але один із сусідів був недругом сім’ї братів. Він одразу ж зняв ляльку і замість неї почепив сідло коня. Повернулися брати з полювання, подивилися і закричали:
– На жаль, над воротами висить сідло! Значить, знову народився брат! Не будемо тут більше жити!
Покинули брати поселення і подалися в гори. Там вони облаштували житло в печері: вдень полювали, а увечері поверталися додому, їли і лягали спати. Так минав час.
Про кого тепер послухати новини? Послухайте про сестру юнаків.
Батько і мати назвали новонароджену Ак-Памик і не зводили очей з дороги, очікуючи синів. Минув місяць, а синів усе немає. Минув рік, а їх усе немає і немає. Минуло три роки – синів як не було.
Якось до старих прийшов гість із іншого поселення і сказав:
– Недавно я бачив ваших синів. Місцина, де вони живуть, від вас не так уже й далеко. Вони поселилися в печері на такій-то горі і живуть з полювання.
Батько і мати, почувши таку новину, зраділи, приготували плов, подали його гостеві і сказали:
– Гарну ти приніс новину! Тільки от ми самі не можемо туди піти: сил немає, ми ж старі. Та якщо ти ще хоч раз побачиш наших синів, то передай їм від нас доземний уклін.
Гість поїв плову, розпрощався із старими і пішов до свого поселення. А старі жили, не зводячи очей з гори. Проте своїй дочці вони про те не сказали ні слова.
Минули місяці, минули роки. Ак-Памик виповнилося чотирнадцять років. Якось сусіди збирали жінок для роботи [2] За давнім звичаєм, дівчата і жінки поселення нерідко збиралися разом, щоб спільно швидко що-небудь зшити, спрясти тощо. Найчастіше все це робилося перед весіллям.
. Побачивши матір Ак-Памик, вони сказали:
– Дозволь своїй дочці прийти допомогти нам.
– Що ж, дозволю, – відповіла мати, – хай іде, якщо сама захоче.
А у ті давні часи був звичай: жінкам і дівчатам, які мали братів, відводилося під час такої роботи краще місце. Та, у якої братів не було, повинна була сидіти на гіршому місці.
Ак-Памик увійшла в юрту і сіла на найгіршому місці. Тут одна жінка й каже:
– Чому ти, кізонько, сіла там? Пересядь на краще місце.
– Ой, матінко, – відповідає Ак-Памик, – як же я можу сісти на краще місце, якщо у мене немає братів!
– Не кажи так! У тебе є семеро братів, сильних, як леви. А якщо твої батько й мати про них досі тобі нічого не говорили – на те є причина. Батьки твої старі й не можуть піти до братів самі. А тобі нічого не кажуть, щоб ти не втекла від них. Коли прийдеш додому, скажи матері: «Ой, у мене болить голова, дай мені ковурги [3] Ковурга – смажена пшениця, національна їжа туркменів.
». Коли мати дасть тобі ковурги, ти не бери її ложкою, а попроси: «Дай мені своєю рукою». Після цього схопи матір за руку і тоді дізнаєшся все, що тобі треба.
Ак-Памик повернулася додому і сказала:
– Матінко, у мене голова болить.
– Що б ти з’їла, доню? – запитала мати.
Читать дальше