Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки

© О. Р. Герман, переклад українською, упорядкування, 2019

© Я. А. Кісельова, ілюстрації, 2019

© Є. В. Вдовиченко, художнє оформлення, 2019

© Видавництво «Фоліо», марка серії, 2010

Було чи не було, ситно було чи голодно, та жили колись старий і стара. Дітей у них не було. Сумно на самоті протікали їхні дні. Якось стара й каже:

– От якби народилась у мене дитина – що не попросила б вона, все дала би їй: молока – так молока, вершків – так вершків, кислого молока – так кислого молока.

Минуло після цього стільки-то часу, і у старої народився хтось без голови, без рук, без ніг, дивно схожий на глиняний жбан.

Старий здивувався і сказав дружині:

– Стара, ти все жалілася: дітей немає, ось і народила якийсь жбан! Щоб не дивитись на нього і не журитися, давай його розіб’ємо!

Жбан тут і заговорив:

– Гей, батьку, – сказав він, – що я вам поганого зробив? Ви попросили мене сходити за дровами, хіба я не пішов? Чи ж ви веліли косити, а я не послухався?

– Он у сусіднього бая не зжато хліб, сходив би туди, підзаробив, – сказав батько.

Жбан узяв серп і пішов до бая. Бай побачив його і здивувався:

– Хто ти такий?

– Мене звуть Жбан-Силач, – відповів той.

– Чого прийшов?

– Можу зжати пшеницю на твоєму полі.

– Скільки просиш за роботу?

– Наповніть мене зерном, та й досить з мене, – відповів Жбан-Силач.

«Не так-то й багато просить», – подумав бай і зрадів. Жбан-Силач зжав увесь байський хліб, зв’язав зжату пшеницю в снопи, запряг волів, змолотив хліб, а солому зібрав у скирту. Бай наказав усе зерно зсипати в мішки. Тоді Жбан-Силач заперечив:

– Зачекайте, баю, спершу заплатіть мені за роботу, потім зсиплю вам зерно в мішки.

Та бай не погоджувався:

– Спершу зсипай зерно в мішки, вези в комору, а вже тоді й заплачу тобі за роботу.

– Ні, спочатку розрахуйтесь зі мною! – наполягав Жбан-Силач.

– От упертий! Будь по-твоєму! – розсердився бай. – Заплачу тобі за твій труд і йди собі.

Почав сипати бай зерно в горло Жбана-Силача. Сипав він, сипав, всю пшеницю з току висипав у жбан, а він усе ще не наповнився.

Бай схопився за голову.

– Жбан неповний, наповніть його, – сказав Жбан-Силач.

– Ох, – забідкався бай, – я все зерно зібрав з току, а ти не наповнився. Ти не жбан, а якийсь шайтан. Увесь урожай в тебе зсипав.

Сказав так бай і пішов.

Жбан-Силач тільки крикнув йому вслід: «Добре, нехай і не повний, я й цим задоволений!» – і пішов додому.

– Мамо, – сказав він, – нехай батько підніметься на дах і зробить в ньому дірку.

– Що ти приніс, синку? – запитала мати.

Жбан-Силач відповів:

– Пшеницю приніс.

– Насип свою пшеницю он в ту дерев’яну миску, скільки ж може поміститися в цьому жбані?

– У мисці не поміститься, – заперечив Жбан-Силач. – Я ж прошу: зробіть отвір в даху, і я наповню всю кімнату зерном.

Батько піднявся на дах і зробив у ньому діру. Жбан-Силач давай сипати пшеницю. Кімната наповнилась зерном.

Так старий і стара досягли своїх бажань.

Давно це було. Жив на світі один жорстокий падишах. Яких тільки злочинів він не вчиняв!

Покликав падишах до себе візира і каже:

– Знайди мені зодчого. Хочу, щоб він мені збудував повітряний палац, та такий, щоб дах його не зачіпав неба, а низ не торкався землі. І щоб він був прозорішим від повітря, яскравішим за сонце і прекраснішим від зірок.

Добре розумів візир всю безглуздість бажання падишаха, та робити було нічого: наказ є наказ, спробуй не виконай його, і тоді голова з плечей. Надів візир драний халат, узяв у руки ціпок і пішов шукати такого зодчого, який зумів би збудувати шахові повітряний палац. Довго ходив візир по країні, стомився, змучився, та жоден зодчий і слухати його не хотів. Тільки сміялись вони й говорили: «Хіба мислимо побудувати повітряний палац?» У відчаї візир боявся повернутися – там чекала його неминуча смерть.

Ледве живий, з пораненими ногами, дістався він далекого міста, де жив відомий далеко за межами країни зодчий. Прийшов до нього візир, упав до його ніг.

– Що ти робиш? Устань! – скрикнув зодчий. Та візир залишився лежати в пилюці.

– Я не встану до тих пір, доки ти мені, о, великий зодчий, не пообіцяєш виконати моє прохання.

– Яке ж твоє прохання? – запитав зодчий.

– Падишах наказав мені, – відповів візир, – знайти зодчого, щоби побудував він для нього повітряний палац. Я шукаю вже багато днів, час минає, а я нікого так і не зміг знайти. Горе мені! Коли я повернусь, падишах накаже стратити мене.