Array Folk art (Folklore) - Казки добрих сусідів. Сорок дівчат. Узбецькі народні казки

– Падишах поставив тобі неможливе завдання, – сказав зодчий. – Неможливо побудувати повітряний палац. Дивись! – вигукнув зодчий, показуючи візиру креслення на пергаменті і папері. – Ось палаци для бідняків та людей праці. Прийде час – усі будуть рівними, а люди за моїми кресленнями зможуть побудувати собі прекрасні будинки-палаци. Багато палаців! І таких, які у своїх мріях не бачать падишахи, але…

– Що ти говориш? – з жахом закричав візир. – Це маячня! Краще врятуй мене!

– Навіть серед тих палаців немає жодного повітряного. Повітряний палац не можна збудувати навіть для улюбленого народу, – забурмотів зодчий. – Але я врятую тебе.

Він відкинув убік креслення – працю багатьох років, узяв візира за руку, і вони пішли в місто жорстокого падишаха. Багато днів вони йшли і дісталися врешті столиці.

Падишах з нетерпінням чекав приходу зодчого і, щойно його побачив, закричав:

– Гей, зодчий, побудуй мені повітряний палац, та такий, щоб дах його не зачіпав неба, а низ не торкався землі. І щоб він був прозорішим від повітря, яскравішим за сонце і прекраснішим від зірок!

– О повелителю, – покірно сказав зодчий. – Я готовий виконати ваше бажання за однієї умови: я побудую повітряний палац, дах якого не буде зачіпати небо, а низ не торкнеться землі. Але глину я буду замішувати тільки на воді, яку накажи носити з ріки в ситах. Тільки на воді, принесеній в ситі, можна побудувати повітряний палац.

Здивувався падишах і задумався.

– Про що ви задумались, о повелителю? – запитав зодчий.

– Гей, чоловіче, хіба в дірявих ситах вода тримається? Ти, я бачу, з’їхав з глузду і говориш дурниці!

– Повелителю, якщо можна побудувати палац у повітрі, значить, можна і воду в ситах носити.

Подивився зодчий на падишаха, повернувся до нього спиною і вийшов з палацу.

Так зодчий переміг у словесній суперечці падишаха і врятував візира.

Давно-давно колись жили старий зі своєю старою. Сім’я у них була невелика. Замолоду трудились вони не покладаючи рук; поступово надбали господарство і на старості літ жили у достатку. Чоловік та жінка удвох ростили і виховували єдиного сина, терпляче привчаючи його до праці. Вони його дуже любили і часто балували. Син у всьому допомагав батькам. У нього була улюблена іграшка – золота сокка [2] Сокка – ашічка, биток. . Він часто грався ашічкою, дуже влучно бив соккою і міг одним ударом вибити з кону декілька ашічок. Він ніколи не розлучався із золотою соккою і навіть у підлітковому віці завжди носив її з собою.

Кожного року наприкінці весни вся сім’я виїздила в гірську ущелину на літнє пасовище. Старий перевозив туди юрту, різний домашній скарб. Хлопчик, сидячи верхи на коні, гнав усіляку худобу: корову, бичка, овець та кіз. В ущелині було пасовисько з густою і соковитою травою. Старий ставив юрту, і вони усе літо жили на чистому повітрі, а худоба паслась на привіллі. З першими холодами сім’я поверталася в селище.

Якось старий затримався в горах на літньому пасовиську довше, ніж звичайно. Літо вже закінчилось, та погода все ще стояла тепла і суха. Зрідка випадали дощі, а потім знову стояли теплі сонячні дні. Нарешті, вже пізньої осені, коли стало холодно, старий сказав, що пора перебиратися на зимівлю в селище. Удвох із сином розібрав він юрту, нав’ючив усі речі на коня. Син сів верхи на дворічного лошака і погнав худобу. А про свою золоту сокку він зовсім забув, і вона залишилась на пасовищі – там, де він востаннє грався.

Потім, коли вони вже приїхали додому, хлопчик засунув руку в кишеню, а золотої сокки там немає. «Де ж вона?» – подумав хлопець, та не міг згадати. Так і заснув з думкою про золоту сокку.

Наступного дня вранці він запитав у матері:

– Мамо, ти не знаєш, де моя золота сокка?

Та мати не знала.

Хлопець пішов тоді до батька і запитав: