Льюїс Керролл: Аліса в Дивокраї: казки

– Ви обіцяли розповісти мені свою історію, пам’ятаєте? – звернулась Аліса. – І чому ви ненавидите… К. та С., – додала вона пошепки, побоюючись, що та знов образиться.

– Добре, я розповім. Але кінець такий довгий і сумний! – промовила Миша, обертаючись до Аліси і зітхаючи.

– У вас справді довгий кінець, – зауважила Аліса, здивовано дивлячись на мишин хвіст, – але чому ви називаєте його сумним? – І вона продовжувала сушити собі голову над цим питанням, а Миша повела свою розповідь, зміст якої зводився приблизно до такого:

– Ти не слухаєш! – гримнула Миша на Алісу, розлютована. – Про що ти думаєш?

– Пробачте, – покірно обізвалась Аліса. – Ви, гадаю, дійшли до найголовнішого.

– Нічого подібного! – закричала Миша пронизливо і дуже сердито. – Це тільки зав’язка!

– Зав’язка! – підхопила Аліса, завжди готова прийти на допомогу іншим, і стурбовано почала озиратися на всі боки. – Будь ласка, давайте я допоможу розв’язати її.

– І не подумаю, – сказала Миша, підводячись і прямуючи геть. – Ти ображаєш мене, говорячи таку нісенітницю.

– Я не хотіла образити вас! – благала бідолашна Аліса. – Але, бачите, ви така вразлива!

Миша тільки буркнула щось у відповідь.

– Прошу вас, верніться і закінчіть свою розповідь, – гукнула Аліса вслід.

Усі присутні хором приєдналися до неї:

– Так, просимо, верніться!

Але Миша лише роздратовано крутнула головою і ще швидше попростувала геть.

– Як шкода, що вона відмовилася залишитися! – зітхнув папуга Лорі, коли Миша зникла з очей.

А стара крабиха скористалася нагодою пожурити свою доньку:

– Бач, моя люба! Хай це буде наукою для тебе: ніколи не втрачай рівноваги!

– Прикуси язика, мамо! – відповіла донька досить роздратовано. – Ти можеш вивести з себе навіть устрицю!

– Хотілося б мені, щоб Діна була тут, дуже б хотілося! – вголос промовила Аліса, ні до кого зокрема не звертаючись. – Вона б хутко повернула сюди ту мишу.

– А хто така Діна, осмілюся запитати? – обізвався Лорі.

Аліса відповіла захоплено, завжди рада поговорити про свою улюбленицю:

– Діна – це наша кішка. Ви навіть уявити собі не можете, як добре вона ловить мишей! А коли б ви бачили, як вона ганяється за пташками! Вона з’їдає пташеня, ледве побачить його!

Ця промова викликала помітне занепокоєння серед присутніх. Деякі пташки похапцем пішли геть. Стара сорока почала щільніше кутатись, говорячи:

– Мені справді час додому. Нічне повітря шкідливо впливає на моє горло!

А канарейка покликала своїх діток тремтячим голосом:

– Ходімо, любі! Вам давно час спати!

Під різними приводами всі рушили геть, і скоро Аліса залишилася сама.

– І нащо я заговорила про Діну! – сумно докоряла собі Аліса. – Ніхто тут чомусь не любить її, хоч я певна, що це найкраща кішка у світі! Ох, моя люба Діно! Не знаю, чи доведеться мені ще побачитися з тобою! – І бідна Аліса заплакала знову, бо почувала себе дуже самітно і пригнічено. Проте незабаром вона почула здаля легеньке тупотіння і жадібно вдивлялася туди. Чи не Миша то повертається, щоб скінчити свою розповідь?

То був Білий Кролик, що повільно повертався, уважно вдивляючись під ноги, ніби щось загубив. Аліса почула, як він бубонів:

– Герцогиня! Герцогиня! Ой, мої любі лапки! Моє хутро і вуса! Вона голову мені зніме, я вже знаю! Але де ж все-таки я міг загубити їх, цікаво!

Аліса зразу зрозуміла, що той шукав віяло та білі лайкові рукавички, тому з властивою їй доброзичливістю теж почала шукати, але їх ніде не було. Та і все навкруги, без сумніву, цілком змінилося з того часу, як вона плавала в калюжі. Великий зал кудись зник разом зі скляним столиком і маленькими дверцятами.

Згодом Кролик помітив Алісу, що теж займалася розшуками, і сердито гримнув на неї:

– Це що таке, Мар’яно, що ти тут робиш? Негайно біжи додому і принеси мені рукавички та віяло! Швиденько, ну!

Аліса так злякалася, що стрімголов помчала в тому напрямі, куди вказав Кролик, навіть не пробуючи пояснити його помилку.