– Що ж, я з’їм, – сказала Аліса. – Якщо від цього я підросту, то зможу дістати ключик, а якщо стану ще меншою, пролізу під дверцятами. Чи так, чи інак попаду в сад, тому мені все одно, що саме станеться.
Вона з’їла маленький шматочок пиріжка і нетерпляче повторювала: «Більша чи менша? Більша чи менша?» – тримаючи руку над головою, щоб знати, росте вона чи зменшується. Вона була дуже здивована, коли впевнилася, що її зріст не змінюється. Насправді так буває завжди, коли їдять пиріжки, але Аліса так звикла до всяких див, що звичайні речі здавалися їй нудними і безглуздими.
Тому вона заходилася коло пиріжка і швиденько з’їла його весь.
– Усе більш дивніше і більш дивніше, – скрикнула Аліса (вона з великого дива забула всі правила граматики). – Тепер я розсовуюся, мов найбільша у світі підзорна труба! До побачення, ніжки! – (Бо, коли вона глянула на свої ноги, їх майже не було видно, так вони віддалилися.) – Ніженьки мої милі! Хто ж тепер вас узуватиме? Я вже не зможу, не дістану! Взувайтеся самі, як знаєте. Але треба їх жаліти, – міркувала Аліса, – інакше вони відмовляться іти туди, куди мені заманеться. Треба подумати… Ага, я буду дарувати їм нову пару черевиків кожного Нового року.
І вона міркувала собі далі, як це зробити.
«Доведеться надсилати їх з посильним, – думала вона. – Як це буде смішно – надсилати подарунки власним ногам! І яка буде чудернацька адреса:
Пані правій нозі Аліси,
Килимок,
Поряд з камінною решіткою.
З привітом від Аліси.
Ой лишенько, які дурниці я мелю!»
– Е ні, не ті слова, – промовила бідолашна Аліса. Її очі знов наповнилися слізьми. – Мабуть, я все-таки Бела, і мені доведеться перейти жити в ту тісну халупу, і в мене зовсім не буде іграшок, і… ох, я довго вчитиму уроки! Ні, я твердо вирішила: якщо я Бела, я залишуся тут унизу. Всі будуть зазирати сюди і кликати: «Вийди, люба!» – але дарма! Я тільки гляну на них і запитаю: «Хто я така? Спершу скажіть мені це, і якщо я захочу бути тією особою, я вийду нагору, а якщо ні, то залишусь унизу, доки не стану кимсь іншим…» Ой мамусю! – раптом розплакалася Аліса знову. – Як мені хочеться, щоб хто-небудь насправді зазирнув сюди! Мені так набридло бути тут зовсім самій!
Говорячи це, вона глянула на свої руки і вкрай здивувалася, помітивши, що, поки говорила, натягла на руку одну з білих лайкових рукавичок Кролика.
«Як мені це вдалося? – думала вона. – Я, мабуть, знову роблюся маленькою». Вона підвелася і підійшла до столика, щоб примірятися до нього, і переконалася, що була приблизно футів два заввишки і швидко продовжувала зменшуватися. Вона скоро здогадалася, що причиною цьому було віяло, яке вона тримала в руках, тому похапцем відкинула його геть, своєчасно врятувавши себе від цілковитого зникнення.
– Я була на волосинку від загибелі, – сказала Аліса, страшенно налякана раптовою зміною, яка з нею сталася, але дуже задоволена, що була ще жива. – А тепер до саду! – І вона хутко побігла до дверцят. Та ба! Дверцята знову були замкнені, а золотий ключик, як і раніше, лежав на скляному столі.
«Дожилася, – думала бідолашна дитина, – я ще ніколи не була такою малесенькою! Справи дуже погані, дуже!»
Цієї миті вона посковзнулась і… шубовсть! опинилася по самісіньку шию в солоній воді. Спершу в неї майнула думка, що вона впала в море.
– У такому разі, я зможу повернутися залізницею, – промовила вона. (Аліса була коло моря всього раз у житті, і в неї склалося враження, що, де б ви не побували на морських узбережжях Англії, ви скрізь знайдете там багато кабін для роздягання, дітей, що копирсаються в піску дерев’яними лопаточками, ряд будинків з мебльованими кімнатами, а за ними – залізничну станцію.) Проте вона швидко переконалася, що знаходиться в калюжі сліз, виплаканих нею тоді, коли вона сягала дев’яти футів заввишки.
– Не треба було так рюмсати, – картала себе Аліса, плаваючи в калюжі й намагаючись вибратися звідти. – Тепер я, чого доброго, втоплюся у власних сльозах. Це буде справді безглуздо! Проте сьогодні все безглузде.
Тут вона почула, що поблизу хтось хлюпочеться в калюжі, і підпливла ближче, щоб роздивитися, хто там. Спочатку їй здалося, що то був морж або гіпопотам. Та, пригадавши, якою маленькою була сама, вона скоро зрозуміла, що перед нею була звичайнісінька миша, яка також посковзнулася у воду.
«Чи варто, – роздумувала Аліса, – озиватися до цієї миші? Тут все таке незвичайне, тому цілком можливо, що вона вміє розмовляти. У всякому разі, спробувати не завадить».
Читать дальше