Льюїс Керролл - Аліса в Дивокраї - казки

З усіх боків залу були двері, але всі замкнені. Коли Аліса оглянула всі стіни, пробуючи кожні двері, вона сумно попленталася до середини залу, роздумуючи, як же їй вибратися звідти. Дивиться, аж там стоїть скляний столик на трьох ніжках. На ньому не було нічого, крім маленького золотого ключика, і Аліса зразу ж подумала, що він, мабуть, від якихось дверей у залі. Та ба! Чи замки надто великі, чи ключик надто малий, але жодні двері не відімкнулися. Проте, оглядаючи стіни вдруге, вона побачила невелику занавіску, якої не помітила раніше, а за нею маленькі дверцята, дюймів п’ятнадцять заввишки. Вона спробувала вставити золотий ключик у замок, і, на превелику радість, він підійшов!

Аліса відчинила дверцята. Вони вели до вузенького проходу, трошки більшого від нори пацюка. Вона стала навколішки і побачила по той бік нори дивовижно гарний сад. Як їй хотілося вибратися з цього похмурого залу і поблукати серед он тих пишних квітників і прохолодних фонтанів! Але в дверцята не пролазила навіть її голова.

– А якби голова й пролізла, – міркувала бідолашна Аліса, – що з того? Адже плечі не пройдуть. От якби я могла складатися, як та підзорна труба, тоді б пролізла… Як би мені оце скластися?

Останнім часом, бачите, трапилося стільки всяких див, що Алісі гадалося, ніби на світі нема нічого неможливого.

Зрозумівши, що біля дверцят нічого не вистоїш, вона знову попрямувала до столика – чи не знайде там ще якого ключика або хоча б інструкцію, як людині скластися трубою. Цього разу вона побачила на столику пляшечку («А її ж не було тут раніше», – зауважила Аліса), на шийці якої був прив’язаний ярличок зі словами «Випий мене», чітко надрукованими великими літерами.

Добре було говорити «Випий мене», але розумна маленька Аліса і не думала поспішати.

– Ні, я спочатку переконаюся, – вирішила вона, – що на ній немає напису «Отрута».

Справа в тому, що вона не раз читала оповідання про людей, які згоріли, або потрапили в пащу звірові, або зазнали ще якого лиха, і все це тільки тому, що не бажали пам’ятати науки старших: не бери в руки розпеченої кочерги, бо обпечешся; не ріж пальця ножем, бо кровитиме. І Аліса ніколи не забувала, що коли випити зайве з пляшечки з написом «Отрута», то буде лихо рано чи пізно.

Проте на цій пляшечці не було напису «Отрута», тому Аліса зважилась покуштувати крапельку. Те, що було в пляшечці, сподобалось їй: воно нагадувало смаком і пиріг з вишнями, і заварний крем, і ананас, і смажену індичку, і тягучки, і грінки на маслі, тому вона швиденько випила все.

– Ой, що це зі мною коїться! – скрикнула Аліса. – Мабуть, я складаюсь, як підзорна труба.

Аліса не помилилась. Вона справді поменшала і була всього дюймів десять заввишки. От тепер вона пройде крізь маленькі дверцята в той прегарний сад!

Проте вона спочатку почекала, щоб переконатися, чи не буде зменшуватися далі, – це її трохи турбувало.

«Чого доброго, я розтану зовсім, як свічка, – подумала Аліса. – Цікаво, яка я тоді буду?» І вона намагалася уявити полум’я свічки після того, як його погасять, бо їй досі не доводилося, скільки себе пригадує, цього бачити.

Згодом, переконавшись, що зменшується далі, вона вирішила негайно йти в сад, але… Бідолашна Аліса! Коли вона підійшла до дверцят, виявилося, що вона забула золотий ключик, а коли повернулася за ним до стола, виявилося, що не може дістати його. Ключик добре виднівся крізь скло, і вона чимдуж намагалася видряпатися по ніжці стола, але та була надто слизька. Втомившись від марних зусиль, сердешна мала сіла і заплакала.

– Припини, сльозами лиху не зарадиш! – гримнула на себе Аліса досить різко. – Раджу тобі припинити це негайно!

Взагалі вона давала сама собі дуже добрі поради (хоч дуже рідко дотримувалася їх), а іноді так жорстоко картала себе, що аж сльози виступали в неї на очах, і навіть, пам’ятається, одного разу намагалася нам’яти собі вуха за те, що обдурила сама себе, граючи за двох у крокет [1] Гра, в якій дерев’яні кульки заганяють молоточками у дротяні ворітця. ( Тут і далі прим. ред. ) . Ця дивна дівчинка дуже любила вдавати з себе двох осіб.

«Але зараз ні до чого, – думала бідолашна Аліса, – вдавати з себе двох. Навряд від мене залишилося досить навіть для одної поважної особи».

Незабаром її погляд упав на маленьку скляну коробочку, що лежала під столом. Вона розкрила її та знайшла там невеликий пиріжок, на якому виднілися слова «З’їж мене», гарно позначені скоринкою.