Льюїс Керролл: Аліса в Дивокраї: казки

– Гм! – почала Миша з багатозначним виглядом. – Усі приготувалися? Зараз я викладатиму найсухіший матеріал. Тихше, будь ласка! «Вільгельм Завойовник, на боці якого стояв папа, швидко підкорив англійців, що були без керівників і звикли до узурпації та завоювань. Едвін і Моркар, графи Мерсійський та Нортумбрійський…»

– Б-р-р! – буркнув Лорі, здригаючись від холоду.

– Що вам? – звернулася до нього Миша, насупившись, але дуже ввічливо. – Ви щось сказали?

– Я? Ні-ні! – поквапливо відповів Лорі.

– Мені здалося, що саме ви, – сказала Миша. – Я продовжую. «Едвін та Моркар, графи Мерсійський та Нортумбрійський, виступили на його підтримку, і навіть Стіганд, патріот архі єпіскоп Кентерберійський, знаходив це потрібним…»

– Знаходив що? – перепитала Качка.

– «…знаходив це», – досить роздратовано відповіла Миша. – Ви, звичайно, знаєте, що таке «це»?

– Я добре знаю, що таке це, коли знаходжу щось, – сказала Качка. – Найчастіше це буває жаба або черв’як. Мене цікавить, що знаходив архієпіскоп.

Миша не звернула уваги на це питання і швидко продовжувала:

– «…знаходив потрібним вийти з Едгаром Ателінгом назустріч Вільгельмові і вручити йому корону. Спочатку Вільгельм поводив себе стримано, але зарозумілість норманів…» Як ти почуваєш себе зараз, моя люба? – продовжувала вона, звертаючись до Аліси.

– Мокрісінька, як і раніш, – сумно відповіла Аліса. – Мені здається, що від цього сухого матеріалу я зовсім не обсихаю.

– В такому разі, – урочисто заговорив Індик, встаючи, – я вношу пропозицію перенести збори з метою негайного вжиття більш енергійних заходів для…

– Говори по-людськи! – втрутилося Орля. – Я не знаю, що означає половина цих дивних слів, та ти, мабуть, і сам не знаєш… – І Орля опустило голову, ховаючи посмішку. Деякі птахи схвально захихикали.

– Я тільки хотів сказати, – промовив Індик ображеним голосом, – що найкращим засобом обсушитися є політичні перегони.

– А що воно таке – політичні перегони? – запитала Аліса.

Її це мало цікавило, але Індик замовк з таким виглядом, ніби сподівався, що хтось мусить заговорити, а ніхто не виявив такого бажання.

– Як вам сказати?.. – почав Індик. – Краще за все пояснити це на самій грі. – (Можливо, ви теж захочете погратися, тому я розповім, як Індик проводив гру.)

Спочатку він позначив бігову доріжку, яка нагадувала коло («Точна форма не обов’язкова», – пояснив він), і розставив на ній усе товариство. Не було рахунку: «Раз-два-три – побігли!» – а кожен починав бігти і зупинявся, коли заманеться, тому було невідомо, коли настане кінець грі.

Проте, коли вони побігали з півгодини і зовсім обсушилися, Індик раптом гукнув:

– Перегони скінчилися!

Усі стовпилися навкруги нього, хекаючи, і запитували:

– А хто ж виграв?

Щоб відповісти на це питання, Індикові необхідно було добре подумати. Він довго сидів, приставивши палець до лоба (у такій позі звичайно зображують на малюнках Шекспіра). Усі мовчки чекали.

Нарешті Індик виголосив:

– Всі виграли, і кожен має одержати приз.

– Але хто буде роздавати призи? – запитав цілий хор голосів.

– Як хто, вона, звичайно, – відповів Індик, вказуючи пальцем на Алісу.

Усе товариство миттю оточило її, і всі разом кричали:

– Призи, призи!

Аліса не уявляла, що робити, і у відчаї засунула руку в кишеню, звідки дістала коробочку з цукерками (на щастя, туди не потрапила солона вода) і роздала їх усім у нагороду. Вийшло якраз по одній на кожного.

– Але їй також слід дати приз, – зауважила Миша.

– Ну звичайно, – дуже поважно відповів Індик. – Що там ще є у твоїй кишені? – продовжував він, звертаючись до Аліси.

– Лише наперсток, – сумно мовила Аліса.

– Давай його сюди, – наказав Індик.

Знову все товариство оточило її, Індик урочисто підніс наперсток зі словами:

– Ми просимо вас прийняти цей чудовий наперсток.

Коли він закінчив свою коротку промову, присутні зустріли її схвальними вигуками.

Алісі це все здавалося досить безглуздим, але у всіх був такий серйозний вигляд, що вона не наважилася сміятися. Не придумавши ніякої відповіді, вона обмежилася поклоном, силкуючись зберегти урочистий вигляд.

Далі треба було з’їсти цукерки. Це призвело до деякого гармидеру і безладдя, бо великі птахи скаржилися, що не розкуштували своїх цукерок, а малі давилися, і їх довелося ляпати по спині. Нарешті з цукерками було покінчено, і всі знову розсілися кружкома й умовляли Мишу розповісти що-небудь.