Наталія Кушнєрова - Прірва для Езопа

Доки вона приймала душ, я намагався якось особливо приготувати сніданок, викладаючи ті кляті булочки вигадливими вежками. Але вона ледь надкушувала від котроїсь, відпивала кілька ковтків кави і їхала на роботу. Машина, старезний «форд» скупердяя Жан-Люка, не заводився за холодної пори, і я мусів штовхати ту замерзлу бляшанку, аби вдихнути у неї іскру життя.

Її робота була аж за п'ятдесят кілометрів звідси. У тому далекому краї не питали про аусвайси і посвідки. Один Бог знав, чим вона там займається. Якось, як ії про те спитала Аліна, вона сказала:

— Яке то має значення? Свого часу я он у морзі підробляла.

І на тому розпитування скінчилося. Коли вона поверталася, я уже лягав спати, щоб встигнути о пів на третю до замішування тіста, але іще і серед ночі товстим ядучим вужакою тягся до її кімнати коктейль мислимих і немислимих хімічних засобів для чищення каструль, підлог і унітазів.

Аліна теж знайшла урешті роботу, у порівнянні із нашими шляхетну і добре оплачувану. Вона розносила їжу старезним дідусям і бабусям. Той притулок для стареньких був далеченько від нас, і вона їздила туди тричі на день велосипедом, бо, по-перше, другої машини у нас не було, а, по-друге, вона усе одно машину не водила.

Оця обставина мене тепер якраз найбільше і дивує. Бо як мене сповістили, що вони знайшли вщент вигорілий «форд», за кермом якого сиділа обвуглена персона жіночої статі, а на її пальці була весільна обручка з написом «Аліні — з любов'ю від Жан-Люка», то я, проплакавши цілу ніч, на ранок дуже у тій історії засумнівався. Бо Аліна не те що сама машину не водила, вона взагалі боялася їздити у легкових машинах, вважаючи їх дуже небезпечним транспортним засобом. Але бачите, свого часу під час мого арешту вони знайшли у мене пару її панчіх і сулію з гасом. Тому вони тулять усе те до купи, аби поліпшити статистику по розкриттю убивств у цьому благословенному краї.

Отак ми й жили тоді якийсь час, якщо це, звісно, можна було назвати життям. Гроші ми з Вірою тримали не у банку, а у банці, збираючи потрібну для прокладання каналізації суму. Бо, як не дивно, через якийсь бюрократичний вивих ми не мали права користуватися Жан-Люковим майном, але мусили за нього платити, аби його не конфіскували оті зажерливі Behorden. А те, що заробляла Аліна, якимось дивним чином переходило до рук ювеліра за діамантову весільну обручку, яку їй подарував той покидьок Жан-Люк і за якою отепер було ідентифіковано обгорілий труп якоїсь жінки, що сиділа за кермом Жан-Люкового «форда». Тож і виходило, що бідна Аліна тричі на день ганяла до тих стариганів і взагалі задурно, кожного разу ризикуючи звихнути собі в'язи чи потрапити під колеса вантажівки, аби тільки не судитися з ювеліром.

Наше життя, як запевняла Віра, тепер нічим не відрізнялося від життя мільйонів пересічних громадян усього світу — ми працювали наче скажені пси і заробляли приміром стільки ж. Якби не мої булочки та можливість Аліни купувати за півціни обіди у тому притулку, я б уже витягнув ноги з голоду, бо зароблені гроші розтікалися швидше, аніж збиралися, аж я почав думати, чи не вигідніше було б нам взагалі не працювати.

Мої красуні схудли, і це їм, загалом, личило і, якби не розпухлі від біганини ноги у Аліни і не роз´їдені хімічними засобами руки у Віри, то можна було б погодитися із лозунгом якогось дурня, котрий сам не працював і днини, про те, що робота прикрашає людину. Один я являвся винятком із цього правила, що, знову таки його потверджувало. На мене страшно було глянути. Я гладшав на очах. Я уже не бачив кінчики своїх черевиків, я став схожим на пінгвіна, аби лишень пінгвіни були по всьому тілі такими волохатими, а на голові — плішивими. Бо моя чуприна вилазила пучками. Я вже боявся оті рештки розчісувати, збризкуючи їх лаком, аби прибити трохи до проплішин. Ніщо не допомагало, і одного ранку, як я голив обличчя, то поголив заразом і голову.

— Юл Брінер! — сплеснула у долоні Аліна, — ну, Віронько, хіба не так?

— У-гу, — промуркотіла Віра і знову заснула.

Ми ніжилися утрьох у Аліниному ліжку. Це був один із нечастих днів, коли ми збиралися докупи і сяк-так відпочивали від заробітків. Але куди подівся елемент гри у наших стосунках, де запропастилися шарм, флірт, філософські розваги? Невже фізична праця так згубно впливає на паростки духовності? А як же бути із теорією походження людини? Чи, може, те, що корисне мавпі, людині шкодить? А хай йому грець. Я заснув, радіючи, що через сальмонелу нашу пекарню зачинили на кілька днів, і тепер я мав лише кожного другого дня пообіді вишаровувати великі холодильні камери у передмісті нашого мегаполісу. Цю роботу я знайшов завдяки хазяйці пекарні. Платили вони з біса добре, вірніше, вони обіцяли заплатити наприкінці, і то по-королівськи, але робота ж була — матінко моя… Працював я у великих металевих камерах, вишаровуючи їх ядучою рідиною, через що я мав надягати респіратор. Отой-то респіратор завдавав мені найстрашніших мук. Він викликав у мене просто фобію, і, якби не обіцянка доброї платні, я б там не протримався і часини. Але, бачите, гроші нам були нагально потрібні, і тому кожного разу я обіцяв сам собі після тих тортур невеличку винагороду — чашечку кави. А як чесно, то і чарочку горілки. Та клятуща робота тримала мене на межі нервового зриву.