Наталія Дурунда - Зрада

Мама…

Ненька…

Матуся…

Стільки емоцій викликає це слово. Воно пробуджує в серці безмежну ніжність і любов. Це – початок життя. Усесвіт. Очі, у яких бачимо сонце, небо… Руки, ласку яких ніщо не замінить.

Найрідніша… Вона завжди поряд, мов добрий янгол. Хіба може хтось бути ближчим для дитини?

Материнська любов – особлива. Мати любить своє дитя не за щось, а всупереч усьому. То найсвітліше почуття, яке може бути в жінки.

Материнство – стан душі. Його не можна набути. З ним народжуються й помирають. Це закладено на генетичному рівні: любити свою дитинку, оберігати, бути поруч із нею, щоб вона відчувала твою присутність, твій захист.

А що, як дитя не своє?

– Ну що за нестерпна ніч? – незадоволено буркотіла Марина Добровольська, накриваючи голову подушкою, щоб не чути розпачливого дитячого плачу за стіною.

Вона переїхала до цього багатоквартирного будинку кілька місяців тому й сусідів ще до пуття не знала. Бачила лише, як молода білява мама, здається, Людмила, часто гуляла з дівчинкою років п’яти. Її чорнявий чоловік, на вигляд років тридцяти п’яти, постійно заклопотаний, насуплений, з кам’яним обличчям, зранку кудись їхав на власному дорогому авто. Коли він повертався – Марина ніколи не бачила. Напевно, дуже пізно.

– Пощастило із сусідами, – не вгавала дівчина, дужче затуляючи подушкою вуха.

Завтра відповідальний день. Її, двадцятиоднорічну студентку, запрошують на співбесіду до навчального центру «Поліглот». Там є вакансія викладача курсів французької мови. Заняття вечірні, отож немає потреби навіть переходити на заочну форму навчання. Поєднувати університет і роботу складно. Але вона не боїться труднощів. Сама зароблятиме й рідним допомагатиме. Бо ж батьки вже не молоді: мамі шістдесят два, тато – на три роки старший.

Марина – пізня дитина в сім’ї. У свої сорок Олена Добровольська поховала єдиного дев’ятнадцятирічного сина, якого привезли в цинковій труні з Афганістану. Горю не було меж. Цілий рік жінка світу білого не бачила за слізьми. Оговтатися допомогла спланована й бажана вагітність. У сорок два народила дівчинку. Чоловікові тоді вже сорок п’ять минуло. Роки не молоді, але підняти на ноги дочку, Господу дякувати, встигли. Торік продали власну квартиру в спальному районі міста, доклали заощадження й придбали єдиній дитині двокімнатне помешкання в новобудові. Нехай починає доросле самостійне життя. Самі ж переїхали до старого батьківського будиночка за сто п’ятдесят кілометрів від міста.

І знову надривний жалісний плач.

Марина підвелася. Сіла на ліжку.

– Що ж там відбувається? – незадоволено скривилася. – Невже ніхто не чує? Як можуть батьки спокійно спати, коли рідна кровинка так страждає? – обурювалася. – Напевно, дитина боїться темряви… Чи їй жахіття наснилося? А може, то таке сучасне виховання? – витріщила очі. – Тоді навмисно?

За стіною почулися кроки.

Марина затихла. Прислухалася.

Чоловічий голос щось пробубонів. Маленька на хвиль ку затихла, але потім знову розридалася. Кроки віддалилися, наче батько вийшов з кімнати й знову залишив малу на самоті.

«А де ж мати? – сяйнула думка. – Голосу її не чути. Ніби він один з дитиною вдома».

Несподівано дівочі роздуми перервав дзвінок у двері.

З переляку нещасна аж заціпеніла.

О такій порі?!

Мимоволі глипнула на годинник. Минула друга ночі. Хто б це міг бути?

Боязко підійшла. Глянула у вічко.

Сусід. Батько дитини.

«Щось точно сталося», – відчула недобре. За інших обставин цей чоловік ніколи не звернувся б до неї. Завжди такий пихатий. Навіть на вітання не реагує, коли мимоволі зустрічаються на сходах, а тут…

– Добраніч. Пробачте, заради Бога, що непокою, – схвильовано промовив, коли Марина прочинила двері. – Більше не маю кого просити. Ви – Марина. Я знаю. З батьками вашими спілкувався, коли ремонт у квартирі робили. Терміново мушу їхати в лікарню. Моя дружина… – на мить запнувся, – щойно померла, – ледве вимовив. – Асю ні з ким залишити. Чи не могли б ви допомогти?

Марина заціпеніла, наче громом прибита.

«Як?.. Померла… – загупало в голові. – Вона ж такою здоровою виглядала. Щодня на вулиці з дитиною була. Життєрадісна, завжди усміхнена, привітна, на відміну від чоловіка».

– Ч-чому? – розгублено запитала.