Наталія Дурунда - Зрада

– Колискову, як мама, – пояснила мала.

– Колискову? – погладила дитину.

– Так, – міцніше притиснулася до дівчини Ася.

Марина напружила пам’ять, але зрозуміла, що до пуття не знає нічого подібного. Хіба що уривками, по одному куплету. Раптом пригадала, як нещодавно чула по телевізору ніжну пісню у виконанні народної артистки України Ніни Матвієнко. Слова сподобалися й добре запам’яталися. Потім ще довго крутилися в голові, мов надокучлива мелодія. Однак там про хлопчика йшлося. Але виходу не було. Дівчинка чекала. Довелося імпровізувати. Марина тихенько почала:

Під тихий спів дитина солодко заснула.

Від пережитого стресу та важкої ночі Марина й сама задрімала.

Прокинулася вже на світанні, коли червона літня заграва злегка запалила край неба.

Маленька спить.

У квартирі тихо.

Як і раніше, усюди світло. Але відчувається чиясь присутність.

Обережно повернула дівчинку на інший бік.

Прикрила.

Вийшла в хол.

На м’якому шкіряному дивані якось заціпеніло-не-порушно сидів чоловік. Він незмигно дивився кудись в одну точку й ні на що не реагував. Наче світу навколо більше не існувало й усе повисло в невагомості.

– Я не чула, як ви ввійшли, – спробувала привернути його увагу Марина.

У відповідь – тиша.

– Ви спали. Це добре, – за мить озвався, не відводячи погляду.

– Якщо моя допомога ще потрібна – можу залишитися. Погодую Асю, – мимоволі запропонувала.

Чоловік повільно перевів свій сповнений горя погляд на дівчину.

– Мене Романом звуть, – важко прохрипів. – Роман Богданов. Лікар. Хірург. От часи пішли, – іронічно скривився. – Живемо поряд і майже не знаємо одне одного.

Марина хотіла заперечити: мовляв, зовсім незнайомим людям не довіряють ключі від квартири й власну дитину. Але згадала, як мама наказувала бути обережною в спілкуванні з новими сусідами, особливо з господарем квартири через стіну. Адже він навмисно зустрівся з Добровольською-старшою й попередив, що все знає про майбутню сусідку. То, мовляв, молода студентка. Як би гарно не вчилася та якою б вихованою не описували її батьки – усе одно приводитиме додому гамірливі компанії. А в нього – мала дитина. Не терпітиме. Миттю вижене з будинку. Нехай деінде житло купує.

Тож Марина підсвідомо наче в Богданова вдома жила. Узайве навіть подруг не запрошувала в гості. Ліпше вже десь у кав’ярні посидіти. Бо ще, чого доброго, почує невинний дівочий сміх та й викличе поліцію.

Але тепер…

Хто б міг подумати, що вона стане єдиною людиною, до якої цей залізний чоловік постукає у двері в найтяжчу для нього хвилину. Довірить ключі від власної оселі й… дитину.

– Я вже не смію просити вас про допомогу, – перервав її думки Роман. – Проте якщо залишитеся, буду вельми вдячний. Мені похорон організувати треба. Поминки… Настя не повинна цього бачити. А залишити її ні з ким. У покійної дружини батьки давно померли. Вона одна в сім’ї була. У мене старша сестра й старенька мама за тисячі кілометрів живуть. А тут – нікого.

– Розумію, – погодилася Марина. – Займайтеся справами. Про Асю не хвилюйтеся. Буду поруч, скільки треба.

– Спасибі, – ледь чутно прошепотів Богданов. Заплющив очі й повільно відкинув голову на спинку дивана. Здавалося, він навіть не дихає.

Марина не могла зрушити з місця. У голові роїлися тисячі думок. Цю родину спіткало страшне лихо. Що буде завтра? Яка доля маленької дитини? Близької рідні, виявляється, немає. Як вона сприйме смерть матері? Не приховувати ж від неї правду все життя.

Добровольська повернулася в дитячу кімнату. Підійшла до ліжечка. Погладила кучеряву світлу голівку. Тяжко зітхнула. У ній заворушилося щось досі невідоме – тепле, материнське. Зовсім не хотілося залишати маленьку сиротину. Адже цей чоловік ніколи не замінить матір, та й чи любитиме?